Читати книгу - "Таврований"

На трибуну піднялися маршал В. К. Блюхер, комендант укріпрайону П. Г. Барановський, його заступник з політичної роботи С. В. Руднєв. Командувач фронтом виступив з короткою промовою. Подякував особовому складу гарнізону за самовіддану працю. Привітав з перемогою.

Пролунало трикратне «ура». Духовий оркестр заграв марш.

Потім в урочистій обстановці командувач фронтом вручив високі урядові нагороди. У тому числі особисто прикріпив до грудей С. В. Руднєва орден Червоної Зірки.

Святкові заходи перемістилися в їдальню. Там проходило перше після приїзду дівчат весілля.

Загриміла мідь духового оркестру. До столу, де сиділа працівниця державної служби реєстрації браків, вийшли молодята: Микола Ситников і Ніна Ломакіна.

Командувач привітав молоду пару. Подарував молодятам іменний годинник і висловив надію, що дівчата будуть приїжджати в цей благословенний край. В Де-Кастрі зіграють ще не одне весілля.

П. Г. Барановський і С. В. Руднєв наполегливо просили командувача фронтом залишитися на обід, який приготували до такої урочистої нагоди. Пославшись на інші невідкладні справи, Блюхер відмовився. Цим викликав невдоволення офіцерів, які прибули разом з ним.

Бачачи це, Ситников не розгубився. Упакував сумку продуктами і передав гостям з Хабаровська.

Військові попрямували в сторону бухти, де їх чекав сторожовий катер. Попереду йшли Блюхер, Барановський та Руднєв.

— Молодці, мужики, — говорив Василь Костянтинович, впевнено крокуючи по землі міцними ногами, високо піднявши голову. — Чесно кажучи, не раз думав: не зуміють вони укластися в терміни. Всього не вистачає: і матеріалів, і техніки, і робочих рук.

— Це заслуга Петра Григоровича, — вказав Семен Васильович на Барановського, який дріботів між ним і маршалом.

— Як би не так, — не погодився з ним Барановський. — Должон вам сказати, товаришу командувач, що це він людей одягнув, нагодував і надихнув на самовіддану працю.

— Це наша спільна перемога, — без удаваної скромності виголосив Блюхер. — На пупку підняли фортецю.

Вони підійшли до бухти. Вона була вся в бетоні. Хвилі розбивалися об його міцну сіру гладь. У пірсів стояли кораблі. Блюхер тепло попрощався з господарями. Піднявся по трапу на один зі сторожовиків.

Заревіли двигуни. Погойдуючись на хвилях, судно впевнено виходило в море.

Маршал стояв на борту і до останнього дивився на бухту. Вона гойдалася в його очах в такт хвилям, вітер рвав поли його шинелі. Але маршал не покидав палубу.

Барановський та Руднєв довго не полишали причал. Вони махали руками і навіть намагалися щось кричати, поки катер не зник в бурхливих хвилях.

Свята тривали. Подружжя Руднєвих збиралося на весілля. Семен Васильович надів чорний костюм. Давно він його не виймав із шафи. Обув хромові чоботи. Убрався в теплу хутряну шапку і шубу на хутрі з великим коміром.

Домна Данилівна наділу бузкового кольору сукню, темно-коричневі панчохи, чорні туфлі. Перед цим підвела брови і вії, уклала і закріпила шпильками чорне волосся.

Вона росла в бідній родині. Її батько, шахтар, рано помер, дівчину виховувала одна мати. Вона вчилася, не маючи за душею ні гроша. В юності не бачила нарядів. Ходила, в чому доведеться. І зараз їй хотілося бути красивою.

Повернулась перед чоловіком і дітьми.

— Як виглядаю?

— Красуня, — не зводив він очей з дружини. — Що фігурка, що ніжки, що личко. У тебе не буде відбою від шанувальників.

— Дружина комісара. Нехай всі заздрять.

— Але в туфлях ти на весілля не підеш.

— Тут недалеко. Проскочу.

— З обмороженими ногами?!

— Сеня. Ти перебільшуєш.

— Ти мені більше у валянках подобаєшся. З високими халявами. В шубі на хутрі. В товстій пуховій хустці.

Руднєв швидко одягнув дружину в теплі речі. заспокоїв:

— На місці переодягнешся.

Весілля грали в їдальні. Стіни її були прикрашені жартівливими побажаннями молодим. На невеликій сцені лежали духові інструменти і гармошка.

Повний, з пишною шевелюрою темно-русявого волосся походжав по залу в ошатному костюмі наречений.

Руднєви зайшли до зали. Там вже сиділо кілька пар командного складу. У тому числі Барановський із солідною дамою — дружиною Сонею. Трохи далі від них про щось розмовляли Турови.

Руднєви зняли верхній одяг. Ситников підбіг до Домнікії Данилівні. Вона вже встигла повісити шубу і хустку і красувалася в туфлях і бузковій сукні. Поправляла ретельно укладене волосся, яке трохи збилося.

Микола вклонився дамі, поцілував руку. Він не приховував, що обожнює дружину комісара.

— О, смарагд нашого життя! Я б все віддав, щоб удостоїтися вашої уваги.

Руднєв стояв поруч і вдоволено посміхався.

Його дружина зніяковіла від неприхованого захоплення і поспішила до своєї подруги Валентині Турової.

— Де наречена? — Запитав Семен Васильович.

— Повинна підійти з хвилину на хвилину.

— Ти не радий весіллю?

— Надюшку не в змозі викинути з голови.

— Слухай, друже. З таким настроєм не одружуються.

— Що б ти зробив на моєму місці? Кому не скажу про весілля, посміхаються. А. Це та бетонниця. Нінка Танк.

— Дурень ти, Ситников. Не розібрався в дівчині. Повна вона. Зовні грубувата. Але чудової душі людина.

— Тобі легко вчити, комісар. Відхопив собі красуню.

— За хорошим чоловіком і Ніна не поступиться Ньомі.

— Серйозно?

— Розцвіте. Знайди їй улюблену роботу, приділяй постійну увагу, побільше займайтеся спортом.

— Думаєш, щось вийде?

— Ось побачиш. Біжи