Читати книгу - "Таврований"

Полювання на звіра не могло залишити комісара байдужим. Він був весь в азарті. В напрузі. Чоловіки спустилися по дерев'яних східцях на поляну. Пішли оглядати дичину. До них уже мчав на санях їздовий.

Утрьох вони довго розглядали кабанів. Більш досвідчений Ситников перший раз потрапив у вухо, другий — в око. Семен Васильович — у вухо.

Присутні високо оцінили майстерність комісара.

— Давненько на полюванні не був, — сказав Семен Васильович.

— Ставлю вам тверду четвірку, комісар, — промовив Ситников.

— Спасибі! — Посміхнувся Руднєв.

Заготівельники повернулися в частину після обіду. Біля їдальні знаходився акуратний дерев'яний сарайчик. Чоловіки на металевій тачці перевезли туші в сарай.

Коли туші розчленували, до комісара підійшов Ситников. Він витирав ганчіркою закривавлений ніж.

Члени бригади заготівельників грілися біля багаття. Микола Федорович ножем обрізав вуха кабанам. Насадив їх на шампур. Встановив шампур над багаттям. Коли з вух зійшов верхній шар, вони зробилися рум'яними, Ситников обережно відрізав шматочок одного з них. Із задоволенням прожував.

— Як вухо? — Запитав Руднєв.

— Смакота!

Вся бригада зайшла в їдальню. Величезне приміщення пустувало. Тільки кухарі й чергові червоноармійці готували вечерю.

— Петрович! — Прохрипів Ситников.

До них підскочив у білому халаті, з білим ковпаком на голові кухар Іван Петрович.

— Слухаю!

— Принеси спирту погрітися. Промерзли. І м'ясця.

Кухар приніс велику алюмінієву кружку спирту, кілька склянок і повну миску м'яса.

Ситников розлив по кілька грамів спирту:

— Вип'ємо, щоб червоноармійцям потрапляли на столи не тільки перловка і гречка, а й м'ясо!

Взяв зі столу свиняче вухо і з хрускотом став його поїдати. Він їв неквапливо, ретельно розжовував.

Семен Васильович теж відрізав собі невеликий шматочок. Після декількох грамів спирту, годин, проведених на морозі, він швидко з'їв вухо, яке в звичайних умовах не дуже жалував.

Руднєв давно не їв з таким апетитом. Коли закінчили обідати, Ситников звернувся до комісара:

— Не знаю, що робити. Хоч руки на себе наклади. Моя Надька спочатку з солдатами путалася, а тепер зовсім до одного з командирів пішла.

— Чув, — відповів Семен Васильович.

— Стерва продажна. Користується тим, що в укріпрайоні нема вільних жінок.

— Недовго їй своєю перевагою користуватися. Скоро обстановка докорінно зміниться. Жінок може додатися.

Ситников втупився очима в співрозмовника.

— Яка дурочка в цю глушину з власної ініціативи поїде?

— До кінця місяця до нас приїдуть дівчата з центральної частини країни. Відгукнулися на заклик Валентини Турової.

Семен Васильович детально розповів про ситуацію. За кілька років життя Руднєвих в гарнізоні дружини командирів з домогосподарок перетворилися на активісток. Вони організовували суботники: заставляли всіх займатися прибиранням містечка, розбивкою клумб, посадкою квітів і овочів. В тільки побудованій червоноармійській їдальні з'явилися на столах квіти, на вікнах казарм — білосніжні фіранки, на тумбочках біля ліжок — серветки. Затишніше стало в ленінських кімнатах, в бібліотеці.

— Ти про це сам прекрасно знаєш, — сказав Руднєв.

— Усіх на вуха поставили, — погодився Ситников.

Руднєв продовжив:

— Ми подбали про те, щоб досвід роботи жінок отримав широке поширення не тільки в частинах гарнізону, а й в усьому Особливому Червонопрапорному Далекосхідному фронті. Познайомили з цією ініціативою В. К. Блюхера. Двічі відвідав Де-Кастрі начальник Політуправління РККА армійський комісар першого рангу Я. Б. Гамарник. Колишній далекосхідник, він високо оцінив нашу ініціативу. Без турботливих жіночих рук неможливо освоїти багатства Далекого Сходу.

В грудні 1936 року Валентину Турову обрали делегатом на армійську нараду дружин командно-начальницького складу Червоної Армії. Ми з Барановським доручили їй неодмінно виступити на нараді і розповісти, як жінки допомагають обживати тайгу, упорядковувати побут, організовувати дозвілля червоноармійців.

Валя дуже хвилювалася, але їй вдалося виконати доручення. З кремлівської трибуни прозвучав її схвильований голос.

У Москві їй вручили орден Трудового Червоного Прапора, в «Комсомольській правді» з'явився її лист дівчатам Радянського Союзу.

— Знаю, читав, — втрутився Ситников. — Закликала дівчат їхати до нас. Але закликати можна. А що з цього?

— В Де-Кастрі скоро прибуде перша група дівчат.

— Правда?

— Суща.

— Ну, комісар, молодець!

Командувач Окремим Далекосхідним Червонопрапорним фронтом Василь Костянтинович Блюхер особисто інспектував Де-Кастрінський укріпрайон. Незважаючи на групу фахівців, яка юрмилася навколо нього, сам прискіпливо обстежив кожний об'єкт. Поліз навіть під гармату, хоча там особливо було нічого дивитися.

— Поді ж ти. Товариш командувач, ви забруднили шинель, — не втримався Барановський.

— Петро Григорович, шинель мене не зупинить, — відповів Блюхер, продовжуючи повзати навколо гармати.

— Кожен должон займатися своєю справою. У вас повно фахівців, — продовжував Барановський.

— Мене не забалакати, — піднявся на ноги командувач фронтом. Обтрусив шинель. Обійшов каземат, заглядаючи в кожну шпаринку.

Звернувся до фахівців:

— Поблажок не давати! Ніяких відступів від проекту. Ніяких порушень стандартів.

— Які відступи?! — Барановський знизу вгору подивився на Блюхера.

— Окозамилювання, приписки не терплю. Якщо знайдемо порушення, доведеться відповідати, — відповів Блюхер.

В цілому, перевіркою Василь Костянтинович залишився задоволений. Комісія прийняла укріпрайон, хоча не обійшлося без зауважень. Без цього не можна. Це розумів і Блюхер. Не ображався на місцевих військових. Але змусив, щоб всі недоліки відобразили в акті.

На головній площі селища встановили пересувну трибуну. Сюди вийшли всі жителі гарнізону. Від малого до великого. Навколо трибуни рівними рядами вишикувалися