Читати книгу - "Віннету І"

Отож усе товариство мало доволі невисоку думку про мої фізичні можливості та вміння користуватися зброєю, але я цим не надто переймався.

Попри всі описані вище перешкоди, ми таки просунулися вперед настільки, що протягом наступного тижня теоретично могли б наздогнати іншу групу й об’єднатися з нею. Щоби повідомити про це, слід було відрядити посланця. Бенкрофт оголосив, що поїде сам і візьме зі собою провідником одного з вестменів. Такий спосіб комунікації був звичним, ми часто надсилали повідомлення як групі, що була попереду нас, так і тій, що була позаду. Завдяки цьому — згадую тут про це у зв’язку з подальшими подіями — я знав, що головний інженер групи попереду нас вважався компетентним.

Бенкрофт збирався вирушити в дорогу недільного ранку. Перед тим він хотів влаштувати прощальну вечірку, і всі мали взяти в ній участь. Не запросили туди лише мене одного, але Гоукенс, Стоун і Паркер також не пішли. Як я й передбачав, вечірка затягнулася і завершилася аж тоді, коли Бенкрофт уже не міг говорити. Його товариші пили в тому ж темпі і перебували в такому ж стані. Про заплановану поїздку ще деякий час не могло бути й мови. Пияки зробили те, що й завжди в такому стані: порозлазилися по кущах спати.

І що тепер робити? Посланець змушений вирушити в дорогу, а п’яні точно не отямляться до пізнього пообіддя. Найкраще було мені поїхати з посланцем. Але я вагався, бо був переконаний, що, поки не повернуся, тобто протягом чотирьох днів, про роботу в таборі ніхто й не згадуватиме.

Коли я порадився про це з Семом Гоукенсом, то він показав мені рукою на захід.

— Ви не мусите їхати, сер, можете передати повідомлення он тим двом, які наближаються.

Коли я глянув, куди він показував, то побачив двох вершників, які прямували до нас. Це були білі, і в одному з них я впізнав провідника, який уже кілька разів бував у нас, аби передати повідомлення від сусідньої групи. Біля нього їхав юнак, який не був убраний відповідно до тутешніх звичаїв. Коли я наблизився до них, то вони зупинили своїх коней і незнайомець запитав, як мене звати. Після того, як я сказав, він подивився на мене уважно і привітно.

— Отже, це ви — той самий німецький юнак, який виконує тут усю роботу, поки інші ледарюють! Ви відразу здогадаєтеся, хто я такий, коли назву вам своє ім’я. Мене звати Вайт, сер.

Це було ім’я керівника найближчої на захід групи, куди ми збиралися відрядити посланця. На те, що він особисто приїхав до нас, мабуть, була вагома причина. Він зіскочив із коня, подав мені руку й оглянув табір, ніби чогось шукаючи. Коли зауважив п’яних по кущах і бочку з бренді, то на його обличчі з’явилася поблажлива, але зовсім неприязна посмішка.

— Вони, мабуть, п’яні? — запитав він.

Я ствердно кивнув.

— Усі?

— Так. Містер Бенкрофт збирався їхати до вас і запросив усіх на невеличку прощальну вечірку. Я зараз розбуджу його і…

— Стоп! — перебив він мене. — Дайте йому проспатися! Мені навіть краще поговорити з вами без них. Хто ці троє чоловіків, які стояли біля вас?

— Сем Гоукенс, Дік Стоун і Вілл Паркер, троє наших найкращих провідників.

— А, Гоукенс, цей невисокий і дивакуватий мисливець! Це кмітливий хлопака! Я чув про нього. Усі троє можуть долучитися до нас.

Я покликав усю трійцю і поцікавився:

— Ви приїхали особисто, містере Вайте. Вас привело до нас щось важливе?

— Нічого такого, просто я хотів навести тут порядок і поговорити з вами, саме з вами. Ми завершили свою роботу, а ви свою — ще ні.

— Це через особливості ландшафту, і я хотів би…

— Я знаю, знаю! — перебив він мене. — На жаль, я знаю все. Якби ви не працювали за трьох, Бенкрофт і досі стояв би там, де починав працювати.

— Ні, зовсім не це. Не знаю, чому ви прийшли до такого хибного висновку, містере Вайте. Не лише я один був старанним, і взагалі це мій обов’язок…

— Тихіше, сер, тихіше! Між нашою і вашою групою постійно їздили посланці. Тож я добре знаю, як усе було насправді. Це шляхетно з вашого боку, що прагнете захистити цих пияцюг, але я хотів би почути правду. Та оскільки бачу, що ви занадто порядний, аби сказати її мені, то запитаю Сема Гоукенса. Ходіть-но сюди!

Ми підійшли до нашого намету. Містер Вайт зручно влаштувався у траві біля нього і запросив нас зробити те саме. Коли ми послухалися його, то він почав розпитувати Сема Гоукенса, Діка Стоуна і Вілла Паркера. Вони розповіли йому все, чистісіньку правду без жодного зайвого слова. Але я час від часу додавав якісь свої зауваження, щоб згладити найнеприємніші моменти й виправдати своїх колег, хоча це й не справило належного враження на Вайта.

Коли він зорієнтувався у ситуації, то попросив мене показати йому мій записник і нотатник. Я не зобов’язаний був виконувати це прохання, але зробив те, про що попросили, бо не хотів його ображати: