Читати книгу - "Віннету І"

Ясна річ, за таких обставин у нашому таборі з дисципліною було тугувато!

Бенкрофт був нашим керівником і мав би панувати над усім. Він так і поводився, але ніхто його не слухався. Коли він бачив цей непослух, то починав вигукувати найбільші прокляття і прямував до бочки з бренді, щоби винагородити себе за витрачені зусилля. Ріґґс, Марсі і Беллінґ поводилися точнісінько так само. Тож у мене було повне право перейняти владні повноваження. Але я цього не зробив, а якщо й робив іноді, то так, аби ніхто не зауважив. Такий недосвідчений юнак, як я, не міг би здобути повного визнання серед вищеописаних людей. А якби я дозволив собі помилку відкрито віддати наказ, це неминуче призвело б лише до гучного реготу з мене, і не більше. Тож я повинен був діяти тихенько й обережно, як розумна жінка, яка має скерувати свого неслухняного чоловіка у правильному напрямку, але так, аби він ні про що не здогадався. Ці неповороткі і свавільні, важкі на підйом чоловіки щодня обзивали мене ґрінгорном, але корилися мені, не підозрюючи про це. А я не позбавляв їх ілюзії, що вони виконують лише свої власні бажання.

Мені ефективно допомагали у цьому Сем Гоукенс, Дік Стоун і Вілл Паркер. Першого я вже представив читачам, але і двоє інших заслуговують на описи.

Постать Діка була нескінченно довга і майже позбавлена плоті, страхітливо худорлява. Він чіпляв на свої міцні мисливські чоботи шкіряні гамаші, а на тіло вбирав тісну мисливську сорочку. Широкі кістляві плечі огортала вовняна ковдра, нитки якої, здається, мали повне право стирчати в усіх можливих напрямках, а на голові в нього був предмет, описати який детальніше неможливо, але це точно не була ні шапка, ні капелюх.

Його друг був майже таким же довготелесим і худорлявим. На голові в нього було щось схоже на тюрбан — намотана довга темна хустина, він убирався в червону гусарську куртку, яка невідомо як знайшла дорогу на Дикий Захід, у довгі лляні штани і ґумові чоботи. За поясом у нього стирчали два револьвери й ніж зі сталі найкращого ґатунку. На обличчі цього чоловіка насамперед привертав увагу широкий рот. Обидва кутики рота, здавалося, відчували непереборний потяг до вух і довірливо тягнулися до них. Усі ці риси його обличчя свідчили про вірність і надійність його натури. Віл Паркер був людиною без найменшої тіні фальшу.

Зброя Паркера і Стоуна на перший погляд здавалася такою ж негодящою, як і Семова Лідді. Їхні рушниці більше скидалися на вирізані в лісі палиці, і людина, незнайома з тутешніми порядками, ніколи б не повірила, що з такої зброї взагалі можна вистрілити без загрози для самого стрільця.

У Німеччині неможливо було би знайти схожу на них трійцю, але тут, де нікого не оцінювали за зовнішністю, нікому навіть не спадало на думку подивитися на когось із них косо лише через його вигляд. Навпаки, усі вони були досвідченими, мудрими і вправними мисливцями, за нерозлучність їх називали «кленовим листком», і це прізвисько мало високу репутацію всюди, де б його не почули.

Моє тодішнє життя було б нестерпним, якби не допомога цих трьох. Вони теж тягнулися до мене й намагалися бути подалі від усіх решти, але так, аби ніхто не почувався ображеним. Особливо Сем Гоукенс. Попри свою дивакуватість, він зумів здобути авторитет у цьому строкатому та непокірному товаристві, його поважали, і він часто допомагав мені втілити в життя мої добрі наміри, але ніколи не полишав своєї звичної напівсуворої і напівжартівливої манери спілкування.

Між нами сформувалися стосунки, які найбільше нагадували взаємини вчителя й учня. Він узяв мене під свій захист як людину, яку не слід питати, чи згідна вона з цим захистом. Я був ґрінгорном, а він — досвідченим вестменом, якого я повинен був слухатися без вагань. Щоразу, коли для цього був час і відповідна нагода, він учив мене всього, що потрібно знати і вміти на Дикому Заході. І коли сьогодні я говорю чисту правду про те, що мені довелося пройти вищу школу Віннету, то не можна оминути і згадки про мого першого вчителя Сема Гоукенса. Він навіть власноручно виготовив ласó й дозволив мені вправлятися в киданні цієї важливої зброї на собі і своєму коні. А коли я досягнув такої майстерності, що зашморг щоразу падав точнісінько куди слід, він щиро зрадів і вигукнув:

— Чудово, мій юний сер! Так і мусить бути! Але не задирайте носа через цю похвалу! Вчитель іноді мусить похвалити і найтупішого учня, щоби той не засиджувався навічно в одному класі. Я вже вчив не одного юного вестмена, і кожен із них хапав науку й розумів мене незрівнянно швидше і краще за вас. Але якщо й далі будете старанно вправлятися, то, можливо, років через шість чи сім вас більше не називатимуть ґрінгорном. А доти вам слід втішатися старою мудрістю, що й дурневі іноді вдається досягнути того ж, що й мудрому, або й більшого, щоб мене качка копнула!

Він говорив усе це надзвичайно серйозно, а я слухав його так само серйозно, але чудово розуміючи, що має на увазі він цілком протилежне.

З усіх його порад найціннішими для мене були практичні, бо я був так зайнятий виконанням своїх професійних обов’язків, що якби не Сем, то міг би й не знайти часу, щоб оволодіти навичками, необхідними кожному мисливцеві у прерії. До речі, усі наші навчання проходили потай. Ми робили все це так далеко від табору, що нас неможливо було зауважити звідти.

Так вирішив Сем, а коли я одного разу запитав його про причину такого рішення, то він лише посміхнувся:

— Це ж тільки задля вашої користі, сер.