Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

— Москвичов, це правда, що ти від двійок кодуєш?

Женька встав з-за парти, знизав плечима й скромно потупився, а замість нього встряла Майка:

— Правда-правда. Він уже й Шмигунова, і Сидорова, і Туваєва закодував. У них жодної двійки останнім часом.

— Саме так. Якби я сама не бачила, нізащо б не повірила, — задумливо мовила вчителька.

Слава Женьки досягла апогею. Стали з'являтися перші ластівки з паралельних класів. Закодовані, всі як один, розхвалювали шкільного цілителя, але затято мовчали, коли їх просили розповісти про кодування докладніше.

Освоївшись із обов'язками секретаря, Льонько стримував натиск тих, хто прагнув позбутися двійок. Ішов другий тиждень Женьчиної роботи на ниві цілительства, коли в юрбі виникло незвичайне пожвавлення.

— На цей місяць запису немає,— звично відчеканив Льонько, але юрба шанобливо розступилася, і перед Льоньком з'явився Конан.

— Я по пільговій черзі, домовилися? — добродушно сказав він. — Кажуть, тут у вас якийсь пацан від двійок кодує. Дуже треба.

Льонько на ватяних ногах відступив убік. Конан увійшов до класу і онімів. Він довго свердлив Женьку поглядом, а потім вимовив коротко, але вагомо:

— Так…

Дорогою додому Женька був похмурим, як ніколи.

— Але не били ж! — як міг, намагався заспокоїти друга Льонько.

— Ти тільки уяви, яку справу зіпсували! — не слухаючи його, скорботно вигукував Женька. — Я для себе старався, чи що? Для школи. Усього за десять днів он як успішність підвищив.

— Ага. Але не били ж, — підпрягся Льонько.

Якийсь час вони йшли мовчки, а потім Женька махнув рукою:

— Нічого, Льонько, їм же гірше. Нам що. Ми ще що-небудь придумаємо. Дар, якщо він є, нікуди не пропаде.

— Усе! Пропали вихідні,— похмуро заявив Льонько в телефонній розмові з Женькою.

— А що таке? — затурбувався Женька.

— З Іваново приїхала мамина двоюрідна сестра з дочкою. Будуть по музеях тягатися. Вони обидві на живописі схиблені. Дочка в художню школу ходить.

— А ти ж тут до чого?

— Мама звеліла мені йти з ними. Мовляв, нема чого байдикувати. Уяви, у таку погоду цілий день картинки розглядати, — журився Льонько.

— Нічого, зате долучишся до культури, — підковирнув його Женька.

— Смієшся? Тобі б так, — буркнув Льонько, і тут його наче блискавкою вдарило. — Слухай, підемо з нами? Після виставки ми в «Макдональдс» збираємося.

Останнє зауваження значно підсилило бажання Женьки долучитися до мистецтва. Він погодився, не підозрюючи, що похід до картинної галереї відкриє нову сторінку в його житті.

Перші півтори години Женька й Льоха старанно витріщалися на великих майстрів, чекаючи, коли ж Льоньковій тітці та її дочці набридне по півгодини стирчати біля кожної картини. Поволі терпіння друзів стало вичерпуватися. Від портретів і пейзажів мерехтіло в очах. Якийсь час вони розважалися тим, що, переходячи із залу в зал, змагалися, хто перший займе місце на диванчику для відвідувачів, але незабаром набридло навіть це глибоко інтелектуальне заняття.

Женька зрозумів, що погарячкував, погодившись разом з Льоньком супроводжувати його родичів. Уява малювала йому, як він міг би лежати із книжечкою на дивані або ганяти по вулиці на велосипеді, а тут не можна було навіть до пуття поговорити, тому що тишу суворо охороняли строгі тітоньки в синіх уніформах. Женьку охопила невимовна туга, але саме в момент повної безнадійності доля послала йому сюрприз.

Піднявшись сходами, вони ввійшли до залу сучасного мистецтва, і перед їхніми очима постало величезне полотно пронизливо-жовтого кольору, по якому йшла жирна чорна смуга. Уся ця краса називалася «Композиція № 145».

Легке здивування на Женьчиному обличчі змінилося цікавістю, а потім він захоплено видихнув:

— Бачив? Яка фігня!

— А мені старі картини більше подобаються. Там все як справжнє,— сказав Льонько, який не поділяв Женьчиного захвату.

— Нічого ти не розумієш, — гаряче заперечив Женька. — Івана Грозного, котрий сина вбиває, у музей кожен дурень візьме. А ось щоб таку мурню прилаштувати — тут талант потрібний.

Із цим було важко не погодитися. Льонько й сам не розумів, що особливого в цій мазанині, щоб її треба було виставляти на загальний огляд, та ще й у картинній галереї.

Інші стіни були обвішані не менш змістовними композиціями під