read-books.club » Бойовики » Місто Боуган 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто Боуган"

247
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто Боуган" автора Кевін Баррі. Жанр книги: Бойовики / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 55
Перейти на сторінку:
мошви, озерця зміліли, над пагорбами стояло дивне умиротворення: незмінне, західне, зі смаком моря. Виднокіл мерехтів над маковими полями на нещадному сонці, а робітники трудилися й горбатилися над урожаєм. Виблякле світло на рівнині Пустки, далекий плач фадо[7] десь із пайківської рези. Він розтер собі ноги.

Коли добрів до довгого дому Стариганя Менніона, дихав тяжко і хрипко. Дім стояв у долині, й тихо дійшовши до місця, Ґант побачив, що двері відчинені. Це його не здивувало — Старигань давно вже літував теплі місяці у своїй резиденції серед Пустки. Ґант засунув голову в двері. Прихилився до одвірка, переводячи подих.

— Бенні, — сказав він.

Старигань, що сидів на кушетці у вогкій, загуслій від мух тіні, підвів погляд, але подиву не виказав.

— Що, заварив кашу, Ґанте?

Ґант закотив очі. Старигань підвівся і з жалем похитав головою.

— То хто ж тобі лікар?

— Я сам собі лікар, — сказав Ґант.

— Та заходь уже, а то качок розлякаєш.

Ґант вмостився в тіні довгого дому й нарешті перевів подих. Старигань ні про що не питав. Просто чекав.

— Не думав про те, де старі кісточки спочинуть, Бенні?

— Дай подумаю.

Старигань узявся до роботи. На плиті він поставив вівсянку, додав у вершки «Джеймсона». Накрив на стіл, став спостерігати, як Ґант повільно крокує кам’яними плитами.

— Це ти охляв дочасно чи маєш якусь байку цікаву, Ґ.?

Ґант скривився.

— Із ким поведешся…

Доки Ґант їв, Старигань розглядав рану в нього на плечі. Зняв з горішньої полиці пляшку з якоюсь смердючою рідиною, вмочив ватку і приклав до рани.

— А ти везунчик, Ґанте, ще трохи — і в легеню б, — сказав він. — Виглядає на те, що це на тебе з іржавим кинджалом пішли, так, хлопче?

— Варто з’їхати з півострова, — процідив Ґант, — та забуваєш, що в них ніяких манер.

Старигань змастив рану, як умів, побризкав її, щоб напевно, і Ґант здивовано зашипів від болю. Старигань подмухав.

— Ти мені повір, — сказав він, — я медбрат.

Дбайливо забинтував рану. До роботи брався сумлінно. Він свого часу не одну гарячу голову підрихтував.

— І чого ж ти, Ґанте Бродріку, сюди вернувся, я тебе питаю? Яка це химородна думка прозміїлася у твою тупу довбешку?

Постукав кісточками пальців по Ґантовій голові. А Ґант опустив ложку і мить подумав.

— Тягне мене у Велику Пустку, сам побачиш, — сказав він.

— А в місто Боуган?

— Може, нам про це, містере Менніоне, і треба поговорити.

На Стариганеву думку, і він її передав одним різким поглядом, Боуган уже не той, що чверть століття тому. Та він все одно сплеснув долонями й витанцював ту-степ[8].

— Хай там як, нудно не буде.

Ґант погодився: не буде.

— Мені тут нора потрібна, Бенні. Думками зібратися, розумієш?

Так і вийшло, що Менніон заселив його у фургончик. Велів певний час не висовуватися і тримати ніс за вітром, зважати, куди дме.

Фургон навіть аборигену-Ґантові складно було знайти. Він стояв з підвітряного боку при стіні старого кар’єра, тож бодай від лихих вітровіїв був захищений. Від боліт фургон відділяло озерце. Про такі озерця на Пустці кажуть, що там і дитя не втопиш. Води в озері темні, каламутні, по краях облямовані потолоченими очеретами. Там Ґант і осів: спостерігав, як літо вицвітає в осінь, слухав, як здіймається вітровій, знав, що й зима чигає ось-ось.

Він пройшов жовтневу ніч від кінця до краю. Він сягнув білої рівнини розуму, й там було спокійно. Він обхóдив рівнину колом. Під світанок вийшов на потрощені дошки старої притики на озерці — дерево вгиналося і стогнало під його кроками, дошки співали — і став на коліна, і відчув, як ззаду над ним нависають горби Пустки. Темна тінь гір проти невсипущого неба. Він відчув їхню присутність, відчув як велику ніжність. А тоді почув їхній голос.

— Тятку, — благав Ґант, — Тятку Сусе…

Манюня

Манюня Гартнетт лежала в ліжку в «Боуганському гербовому» готелі. Їй було 89 років і нудно. Вона виспівувала нудьгу частими зітханнями. Чорні оксамитові завіси в її номері на горішньому поверсі ніколи не розсували — Манюня стільки на Боуган надивилася, що до кінця сраного життя вистачить. Вона сиділа на дієті: міцний алкоголь, жирні колеса від болю довгого існування. Її на ліжку для молодят обклали пишними подушками, як особу королівської крові. Дні Манюні тягнулися довго, а тоді провалювалися в ночі: більшість ночей вона лежала безсонно, але щойно ті минали, нічого не могла про них згадати. Не могла прикрутити цих засранок. Щоразу, як у готелі вистачало напруги, аби запустити проектор, вона дивилася старі фільми на парусиновому екрані. Манюня любила старі фільми, ментолові сіги і мутити в місті воду. У Боугані правили Гартнеттівські Стиляги, й дехто руку давав навідруб, що стерно в Манюні — не меншою мірою, ніж у Логана. Вона розпізнавала всіх гостей за тим, як вони стукають у двері, й гукнула синові:

— Ану заходь до мене!

Вона розгледіла в нім тривогу ше до того, як він умостив свої довгі кості на кріслі коло ліжка.

— Ну і як ми зараз? — спитав він.

Вона, Манюня, піднесла крихку ручку до горла і затримала там тонкі пальці.

— Скоро вже кінцева, хлопче.

— Ти давно так кажеш.

Вони не цілувалися, не торкалися. Гартнетти телячі ніжності не розводили. Гартнетти — манівцівська порода до шпику кісток.

— І де тебе носило?

— Щойно за сьому перевалило.

— А я саме у морг збиралася, може, їм там цибатого блідого мудачка привезли.

— Заклопотаний був, Манюню.

— Заклопотаний він, вештається. А кіна мені не приніс?

— Приніс, Манюню.

Він передав їй плівки, вона їх уважно оглянула.

— А з Тебом Гантером[9] і Наталі Вуд[10] не приніс, нє?

— Нічого не було.

— Мовчи вже, халамиднику.

— Я старався, Манюню.

— У Теба й Наталі було прекрасне кіно.

— Ти весь час так кажеш.

— Кажуть, вони були не від того, щоб коксу задмухнути.

— Та ти що.

— Були фото з прем’єр.

— А в нас заводіяки з Висоток розбушувалися, Манюню.

— Наталі вічно ходила в горностаєвих пелеринах. Теб — у стрейчевих штанах і в’язаному джемпері. Бежевому!

— К’юзак каже, що всі панельки за нього, Манюню.

— А Вудсиха, звичайно, пускала слину на все у штанах. Упадала за мужиками.

— Я про Вилупка К’юзака кажу, Манюню. Так доносять. Клани за нього. За нього Макґроарті, Ленани, Саллівани…

— Про Теба, звісно, теж ходили солоні чутки. Але я ні слову не вірила з того, що казали про Теба.

— Інформація надійна, Манюню. Щонайменше три клани стануть за К’юза.

1 ... 12 13 14 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто Боуган», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто Боуган"