Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Так, Артаксе, - відповів Атрею. - Відтепер я ношу на шиї Сяйво, а отже повинен бути беззбройним.

- Гей-го! - заіржав кінь. - Куди ж ти зібрався?

- Куди завгодно, Артаксе, - відповів Атрею. - Адже з цієї миті ми - у Великих Пошуках.

Почувши це, кінь рвонув з місця, і їх відразу ж погли­нула нічна пітьма.

У цей-таки час у зовсім іншому місці Фантазії коїлося щось, чого ніхто не бачив і про що не здогадувалися ні Ат­рею, ні Артакс, ні навіть Кайрон.

Це діялося на одній вельми віддаленій пустизні. Зне­нацька нічний морок ще більше потемнів і зібрався у згус­ток, що своїми обрисами нагадував тінь. Невдовзі ця тінь стала ще щільнішою і перетворилася на велетенську, чор- ну-пречорну постать.

Чорнота цієї постаті виявилася такою густою, що навіть на тлі темної, хоч в око стрель, ночі посеред тої пустизни її було добре помітно.

Отож, імлиста постать здавалася велетенським тілом, кошлатим створінням із чорноти. Його обриси були все ще невиразні, але воно вже стояло на чотирьох могутніх лапах, а в його очах на величезній голові спалахували зеленкаві вогники.

Раптом чудовисько задерло голову - і застигло, приню­хуючись.

Воно простояло так доволі довго. Далі, очевидно, вирі­знило запах, який шукало, тому що з його грудей вирвався глибокий, тріумфальний клекіт.

Нараз воно кинулося бігти. Довгими безгучними стри­бками страхітливе створіння мчало, безшелесне, неначе тінь, крізь непроглядну беззоряну ніч.

Бежеві дзиґарі вибили одинадцяту. Почалася велика перерва. Унизу, в коридорах, залунали крики дітей, що вибігали на шкільне подвір’я.

У Бастіяна, що я далі сидів по-турецькому на гімнастичних матах, затерпнули ноги. Він-бо таки не індіанець! Хлопець підвів­ся, витягнув з ранця канапку і яблуко і трохи походив по комірчині вперед і назад. Ноги все ще трохи поколювало, але неприємне відчуття поволі миналось.

Тоді він заскочив на гімнастичного коня і примостився верхи. Бастіян уявив собі, що він — Атрею, що то він мчить на Артаксі, долаючи нічну пітьму. На якусь мить хлопчина немовби припав до шиї коня.

— Вйо! — закричав він. — Гайда. Артаксе, н-но!

Та раптом він аж закляк з переляку. Було вкрай необачно кричати так голосно. А що, коли хтось почує?

Бастіян завмер і прислухався. Проте кріль зачинені двері до цього долинав тільки багатоголосий гамір зі шкільного подвір’я. Дещо присоромлений, Бастіян зліз із коня. Дійсно, він поводить­ся, як мала дитина!

Хлопчина розгорнув папір, у який було запаковано канапку, і потер яблуко об штани — до полиску. Та зупинив себе, не встиг­нувши відкусити ані шматочка.

— Ні, — промовив він уголос, звертаючись сам до себе, — я мушу ощадливо розподіляти їжу. Хтозна, на скільки днів мені має цього вистачити.

З важким серцем він загорнув кавалку в папір і разом з яблу­ком поклав її назад у ранець. А тоді, скрушно зітхнувши, знову вмостився на мати і заходився читати.

III.

ПРАДАВНЯ МОРЛА

Кайрон, старий чорний центавр, почувши, як відда­ляється тупіт копит Атреювого огира, знесилено впав на своє ложе, встелене м’яким хутром. Це зусилля вичерпало рештки його сил. Жінки, які назавтра знайшли його в шат­рі Атрею, боялися за його життя. І навіть коли через кілька днів у селище повернулися мисливці, центаврові було не набагато краще. Щоправда, він таки спромігся розповісти зеленошкірам, чому Атрею поїхав від них аж так поквапно. І, звичайно, центавр пояснив, що Атрею ще дуже нескоро повернеться назад. А позаяк травини любили хлопця, то всі нараз споважніли і стривожилися. Але водночас вони пи­шалися, що Дитинна Царівна довірила Великі Пошуки їх­ньому Синові Всіх, хоча мисливці народу травинів так і не збагнули до кінця, чому вона вибрала саме Атрею.

До речі, старий Кайрон так і не повернувся у Вежу Зі Слонової Кості. Він не помер, і він не залишився у Морі Трав із зеленошкірами. Доля повела його цілком іншим, украй несподіваним шляхом. Утім, це вже зовсім інша істо­рія, і її краще розповісти якось іншим разом.

Ще тієї-таки ночі Атрею доїхав до підніжжя Сріб- ногір’я. Уже почало світати, коли нони з Артаксом зупини­лися перепочити. Кінь трохи попасся і напився води з гір­ського потічка. Атрею загорнувся у свій пурпурово- червоний плащ і проспав кілька годин. Однак коли зійшло сонце, вони вже знов були в дорозі.

Ще першого дня вони здолали перевал. У Срібногір’ї обидва - і хлопчик, і кінь - знали кожен камінь і кожну стежинку, а тому швидко просувалися вперед.

Зголоднівши, хлопець з’їв шматок в’яленого буйволя­чого м’яса і два невеличкі сухі коржі з подрібненого насін­ня трави - їх він мав у мішку, притороченому до сідла; вла­сне кажучи, він брав їх із собою на полювання.

— Отож-бо і воно! — сказав Бастіян. — Треба ж людині бодай час від часу та щось перехопити!

Він дістав із ранця свою канапку, розпакував, обережно роз­ламав навпіл, тоді знову загорнув у папір одну половинку і захо­вав назад. Другу половинку канапки Бастіян тут же з’їв.

Перерва закінчилася. Бастіян почав згадувати, який зараз буде урок. 0, точно, географія у пані Скуппе* (* адаптація прізвища Karge, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова(нім. «скупа»)). На її уроках дово­дилося перелічувати всі річки і притоки, міста і кількість їхніх меш­канців, корисні копалини і центри виробництва. Бастіян знизав плечима і знову аіявся до читання.

Коли зайшло сонце, Срібногір’я було вже позаду, і вони знову спинилися перепочити. Тієї ночі Атрею наснилися пурпурові буйволи. Він бачив їх здалеку, бачив, як вели­кими стадами вони сунуть Морем Трав, і спробував під'їха­ти до них на коні. Але дарма. Буйволи не наближалися ані на п’ядь, скільки б він не підганяв огира.

Наступного дня вони дісталися землі Співучих Дерев. Кожне з цих дерев мало інакші обриси, інакше листя, ін­акшу кору. А місцевість ця називалася так тому, що тут усюди можна було чути, як ці дерева ростуть. Від кожного долинала лагідна мелодія, і ця чарівлива музика звучала здалеку й зблизька, гармонійно зливаючись, творячи єдине ціле. У всьому цісарстві Фантазія ніщо не могло зрівнятися з нею за красою і силою. Земля Співучих Дерев вважалася доволі небезпечною для мандрівників; не одного подорож­нього співи дерев зачарували настільки, що він, забувши про все на світі, так навіки і залишався у цих краях. Атрею теж відчув на собі могутній вплив цього дивовижного зву­чання, проте він не дозволив собі підпасти під спокусу та чари і прямував далі, ні