Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

Драконом із Кердраґона в часи Мерліна, — про це ви можете прочитати в усіх сучасних книгах із історії, — після чого той дракон став Дуже Червоним. Згодом місячна потвора спричинилася до величезних збитків на Трьох Островах і на деякий час оселилася на вершині Сновдона. Люди не завдавали собі клопоту й не вилазили на ту гору, доки там жив звір, — за винятком одного чоловіка, котрого дракон застав за питтям із пляшки. Той чоловік дуже хутко допив і, кваплячись, залишив пляшку на вершині, тож відтоді чимало людей наслідує його. Через тривалий час опісля тієї пригоди й небавом після того, як зникнув король Артур, а сакські королі проголосили драконячі хвости неперевершеними смаколиками. Білий Дракон вирушив до Ґвинфи.

Ґвинфа знаходиться майже на краю світу, й такому велетенському і страшенно лихому драконові політ ізвідти до Місяця не коштував надмірних зусиль. Потому він оселився на краю Місяця, бо ще не розвідав до кінця, на що здатні Місячанин та всі його чари й винаходи. Проте іноді дракон таки наважувався порушувати місячну кольорову гаму. Деколи, бенкетуючи на драконячому святі чи переживаючи спалах роздратування, він випускав зі своєї печери справжнє червоне та зелене полум'я; а часто — навіть клуби диму. Раз чи двічі він узагалі робив так, що Місяць геть червонів або й цілком гаснув. У ті незатишні моменти Місячанин зачинявся (разом із псом) у вежі й тільки що казав: «Знову та клята потвора». Він жодного разу не пояснив, що то за потвора та де вона мешкає; він просто спускався до підземелля, брав свої найкращі чари і якнайшвидше залагоджував усе.

Тепер вам відомо чимало. Якби ж то песики знали бодай половину того, про що дізналися ви, вони ніколи би не зупинилися там. Але вони все-таки зупинилися, принаймні на стільки часу, скільки відняла в мене розповідь про Білого Дракона. А відтак уже й весь він: білий, із зеленими очима, з палючим зеленим вогнем у кожному суглобі, — пирскаючи чорним димом, як парова машина, виліз із печери. Тоді заревів якомога страшніше. ГЬри затряслися, відлунили той рев, і сніг висох; лавини покотились униз, а водоспади завмерли.

Той дракон мав крила, схожі на вітрила кораблів, які були ще вітрильниками, а не пароплавами. Він не вагався вбивати й міг укоротити віку будь-кому: чи миші, чи імператоровій доньці. Він вирішив позбутись обох песиків і кілька разів повідомив їх про це, перш ніж злинув у повітря. Тут він і помилився. Цуцики стартували зі скелі, наче ракети, і шмигонули за вітром із такою швидкістю, якою пишалася би навіть Мева. Дракон помчав за ними, ляскаючи, ніби дракон-ляскун, і клацаючи, ніби дракон-клацун, збиваючи вершини гір і примушуючи всі дзвоники на овечих шиях дзеленчати так, як те роблять міські дзвони під час пожежі. (Тепер ви розумієте, для чого вівцям потрібні дзвоники.)

На превелике щастя, вітер підганяв утікачів у правильному напрямку. А крім того, щойно шалено закалатали дзвоники, як із вежі рвонула вгору дивовижна ракета. Б було видно з будь-якої точки Місяця, а нагадувала вона золоту парасолю, що вибухнула тисячею срібних китичок, які згодом спричинили у світі непередбачений метеоритопад. Для песиків це стало дороговказом, а для дракона було би пересторогою; проте він випустив занадто багато пари й нічого не помітив.

Тож люта гонитва продовжувалася. Якщо вам коли-небудь доводилося бачити, як пташка ловить метелика і якщо вам не бракує фантазії, щоб намалювати в уяві гігантську птаху, яка серед гір намагається впіймати двох мізерних метеликів, тоді ви можете уявити собі всі закрути, викрути, всі втечі в останню мить і несамовиті швидкісні кривуляння того польоту додому. Перш ніж песики подолали заледве півдороги, Роверандомові довелося не раз відчути на своєму хвості драконів подих.

А що ж робив Місячанин? Він, як сказано, випустив справді чудову ракету, а потому мовив: «Трясця б ухопила ту потвору!» — та ще: «Трясця б ухопила тих цуценят! Вони надто рано спричинять затемнення!» А тоді спустився до підземелля й відкоркував темне, чорне закляття, що скидалося на драглисту смолу з медом (а пахло як П'яте листопада укупі з вареною капустою).

Тієї самої миті, пролітаючи просто над вежею, дракон кинувся вниз і розтулив величезні щелепи, щоби збити Роверандома — збити прямісінько в порожнє нікуди. Та не встиг. З нижнього вікна Місячанин вистрелив закляттям, і воно, хлюпнувши, поцілило дракона в живіт (а це місце в усіх драконів надзвичайно ніжне), криво відкинувши його вбік. Драконові забило памороки, й він, не встигнувши повернути праворуч, налетів на гору. Важко сказати, що постраждало більше: драконів ніс чи гора, — і те, й інше стало безформним.

Отож, двоє песиків шаснули крізь горішнє вікно у вежу й цілий тиждень переводили подих. Дракон же, помаленьку й заточуючись, полетів додому, де ще багато місяців чухав носа. Чергового затемнення не трапилося, бо дракон цілковито перейнявся вилизуванням свого черева й не подбав про це. Та, зрештою, він уже ніколи не позбувся чорних цяток у тих місцях, куди поцілило закляття. Гадаю, ті крапки не зникнуть довіку. Тож тепер дракона називають Поцяткованою Потворою.

3

Наступного дня Місячанин подивився на Роверандома й мовив:

— Твоє життя висіло на волосині! Як на юного песика ти, здається, вже добре розвідав білий бік планети. Думаю, коли ти нарешті переведеш подих, настане пора відвідати протилежний.

— А можна й мені? — запитав місячний песик.

— Це не піде тобі на користь, — відказав Місячанин, — тому не рекомендую. Ти можеш надибати там дещо таке, що змусить тебе тужити за домом значно більше, ніж вогонь і комини. А шкоди від того буде не менше, ніж од драконів.

Місячний песик не почервонів тільки тому, що не вмів; він промовчав, відійшов і сів у кутку, розмірковуючи, як багато старий знає про все, що діється навкруги, і про все, що мовиться, — також. Певний час він іще мізкував, що саме мав на увазі старий; але не довго: песик був безтурботною істотою.

Щодо Роверандома, то, коли він за кілька днів опанував себе, прийшов Місячанин і прикликав його свистом. Вони разом спустилися далеко-далеко вниз — сходами, в підземелля, витесані всередині скелі та з невеличкими вікнами, які виходили на прірву понад розлогими місячними просторами; потому таємними східцями, які, здавалося, вели просто під гори, — й збавивши так чимало часу дісталися до абсолютно темного місця, і зупинилися, але Роверандомові голова все ще йшла обертом після спуску довжелезними гвинтовими сходами.

Місячанин нагадував світляка, тьмяно