Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Запала коротка мовчанка. Мальта Кано замовкла, а вираз її обличчя начебто промовляв: «Задумайтесь, будь ласка, над тим, що я сказала». І я задумався. Над тим, що Нобору Ватая зґвалтував сестру Мальти Кано. Над зв’язком між цим випадком і структурою організму. І над зв’язком усього цього із зникненням нашого кота.

— Тобто ви хочете сказати, — почав я несміливо, — що ні ви, ні ваша сестра не розголосите цієї справи і не звернетеся до поліції?

— Звичайно, ні, — спокійно відповіла Мальта Кано. — Точніше кажучи, ми не збираємося когось звинувачувати. Ми тільки хочемо як слід з’ясувати причини того, що сталося. Поки цього не вдасться зробити, може статися щось страшніше.

Почувши це, я трохи заспокоївся. Я нітрохи не переживав би, якби Нобору Ватая арештували за зґвалтування, засудили й посадили у в’язницю. Так йому й треба! Однак жінчин брат уважався помітною фігурою в політичних колах, і така новина потрапила б на перші сторінки газет. І, звичайно, стала б страшним ударом для Куміко. Що ж стосується мене, то заради душевного здоров’я мені не хотілося б, щоб так розвивалися події.

— Сьогодні я зустрілася з вами винятково з приводу кота, — сказала Мальта Кано. — Ватая-сан попросив допомогти в цій справі. Ваша дружина, пані Куміко Окада, звернулася до свого старшого брата, Ватая-сана, з приводу зниклого кота, а той, у свою чергу, попросив консультації в мене.

Ну, тепер усе зрозуміло! Ця жінка, мабуть, ясновидиця чи що, і з нею стали консультуватися про те, куди запропастився кіт. Родина Ватая давно захоплюється передбаченням майбутнього, визначенням удалого місця для закладення дому й подібними речами. Звичайно, кожен може робити, що хоче. Хочеш вірити — вір. Та навіщо треба було гвалтувати сестру своєї консультантки? Навіщо створювати зайві труднощі?

— Так, значить, ви спеціалізуєтеся на пошуку пропалих речей? — запитав я.

Мальта Кано видивилася на мене своїми позбавленими глибини очима. Здавалось, наче вона заглядає у вікно порожнього дому. Судячи з їхнього виразу, вона зовсім не розуміла суті мого запитання.

— Ви живете в якомусь дивному місці, — сказала вона, знехтувавши моїм запитанням.

— Невже? Як це — в дивному?

Нічого не відповідаючи, вона відсунула склянку з тоніком, якого майже не торкнулася, ще на сантиметрів десять.

— А ви знаєте, коти — надзвичайно чутливі істоти.

На якийсь час між нами запала мовчанка.

— Я зрозумів, що місце, де ми живемо, дивне, а коти — чутливі тварини, — сказав я. — Але ж ми живемо тут досить давно. Разом з котом. То чого ж він раптом зараз пропав? Чому не пішов звідси раніше?

— Точно не можу сказати. Можливо, течія змінилася. Щось їй стало на заваді.

— Течія?..

— Я не знаю, живий ваш кіт чи ні. Але я впевнена, що поблизу вашого дому його немає. А тому, хоч би скільки ви його тут шукали, — не знайдете.

Я підняв чашку й ковтнув охололої кави. За вікнами кав’ярні сіявся дрібний дощ. У небі низько висіли темні хмари. Люди з невтішно розкритими парасольками пересувалися вверх-униз пішохідним мостиком.

— Дайте, будь ласка, вашу руку, — сказала вона.

Я поклав на стіл праву руку долонею догори. Думав, що вона погадає на її лініях. Однак Мальту Кано, видно, не цікавили мої лінії. Негайно витягнувши руку, вона накрила мою долоню своєю. Заплющила очі й завмерла. Наче тихенько докоряла невірному коханцеві. Підійшла офіціантка і знову налила мені кави, удаючи, ніби не помічає, як ми, не промовляючи ні слова, з’єднали наші руки на столі. Відвідувачі за сусідніми столами крадькома на нас позирали. А я прагнув одного: щоб серед них не виявилося кого-небудь із знайомих.

— Я хотіла б, щоб ви пригадали якусь одну річ, яку бачили перед тим, як прийти сюди, — сказала Мальта Кано.

— Одну?

— Так, лише одну.

Я пригадав коротку квітчасту сукню, яку бачив у коробці з одягом Куміко. Навіть не знаю, чому раптом вона сплила в моїй пам’яті.

Ми просиділи так, торкаючись одне одного руками, хвилин п’ять, що здалися мені цілою вічністю. І не лише тому, що я відчував на собі пильні погляди навколишніх людей. У дотику її руки було щось таке, що не давало заспокоїтися. Її рука була дуже маленькою. Не гарячою і не холодною. У ній не відчувалося ні інтимності коханки, ні професійності лікаря. Вона діяла на мене, як її погляд. В обох випадках я ніби перетворювався на порожній дім — без меблів, без гардин, без килимів. На порожній контейнер. Нарешті Мальта Кано прибрала руку й глибоко вдихнула. Потім кілька разів кивнула.

— Окада-сан, — сказала вона. — Сподіваюсь, незабаром у вашому житті станеться багато різних подій. А зникнення кота — це тільки початок.

— Різних подій? — запитав я. — Добрих чи поганих?

Вона задумано схилила голову набік.

— Буде добре, буде й погане. Погане, що на перший погляд здаватиметься добрим, і добре, що спочатку матиме вигляд поганого.

— Вибачте, пані Кано, але це звучить для мене надто загально, — сказав я. — Якоїсь конкретнішої інформації у вас немає?

— Мабуть, як ви кажете, мої слова сприймаються як щось загальне, — відповіла вона. — Але, Окада-сан, дуже часто про природу речей можна висловитися лише загальними твердженнями. Будь ласка, зрозумійте це. Ми не ворожбитки і не пророчиці. Можемо говорити лише дуже невизначено. Часто це самоочевидні, а іноді навіть банальні речі. Та, щиро кажучи, по-іншому просуватися вперед не вдається. Звісно, конкретика притягує увагу. Однак у більшості випадків це другорядні явища. Так би мовити, непотрібні бокові стежки. Що далі намагаєшся заглянути, то дедалі загальнішого характеру набувають речі.

Я мовчки кивнув, але, ясна річ, зовсім не розумів ходу її думок.

— Ви не проти, якщо я вам ще раз подзвоню? — запитала вона.

— Звичайно, — відповів я. Хоча, правду кажучи, більше не хотів, щоб мені дзвонили. Але нічого іншого, крім «звичайно», відповісти не міг.

Мальта Кано хутко схопила зі стола свій червоний вініловий капелюшок і, взявши сумочку, що ховалася під ним, встала. Усе ще не знаючи, як на це реагувати, я незворушно сидів.

— Скажу вам одну дрібницю, — сказала Мальта Кано, надівши капелюшок і дивлячись на мене зверху вниз. — Ваша крапчаста краватка знайдеться. Але не у вашому домі.

4

Високі вежі й глибокі колодязі, або Далеко від Номонхана

Повернувшись додому, я застав Куміко в гарному настрої. Можна сказати, навіть у дуже гарному. Оскільки після розмови з Мальтою Кано я прийшов майже о шостій, то не мав часу, щоб приготувати для дружини щось смачне на вечерю.