Читати книгу - "Том 9"

— Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.

— Добре, добре,— каже півник, засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.

Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й підмовляє:

— Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця.

А півник їй:

— То-ток, то-ток, не велів коток!

Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого

Климснт Квітка. Фото

Ой у лиски, в лиски новий двір та чотири дочки на вибір, п’ятий синко ще й Пилипко.

Вийди, лисе, подивися, чи хороше граюі

От найстарша лисичівна не втерпіла та й каже до менших:

— Ви тут посидьте, а я піду подивлюсь, що воно там так хороше грає?

Тільки що вийшла, а котик її — цок у лобок та в писану кайстру! А сам знов грає:

Ой у лиски, в лиски новий двір... і т. д.

Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту — цок у лобок та в писану кайстру! Так усіх штирох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються:

— Піду-но,— каже,— позаганяю, а то мати прийде, битиме.

Та й вийшов з хати. От котик і його — цок у лобок та в писану кайстру! А потім почепив кайстру на сухій вербі, сам — у хату, знайшов півника, розв’язав, взяли вони удвох усю лисиччину страву поїли, горщика з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.

Та вже потім півник довіку слухав котика.

(м. Миропілля, в Звягельщині)

Варіанти: Рудченко. Народные южнорусские сказки (Киев, 1870), т. 1, ст. 27; т. 2, ст. 3.

КАЗКА ПРО ЇВАШКА

(Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за «ївашка», друге за «відьму», а решта за «Оленку», за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.)

Був собі чоловік та жінка, а в них синок — одиначок Івашко. Ото ївашко, як підріс трошки, став просити батька:

— Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.

— Куди тобі, синку, ти ще малий,— каже батько.

А він таки в одно:

— Зробіть та й зробіть.

От зробив йому батько човна і весельце, і став ївашко рибалити. Поплине ївашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:

ївашечку, Івашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.

А ївашко почує:

— Це ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Приплине, пообідає, сорочечку білу озьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.

Нагледіла ївашка відьма та й каже собі:

— Ото б добре ївашкового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.

Стала в обідню годину на бережку та й кличе:

ївашечку, ївашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.

ївашко послухав, послухав:

— Ні, це не меї матінки голосок, у меї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!

Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у їваш-кової матері.

Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе ївашка:

ївашечку, ївашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.

ївашко слухає:

— Оце ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Тільки що ївашко на бережок, а відьма його хап! та й потягла до свеї хати. Принесла та й каже дочці:

— Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.

— Добре, мамо,— каже Оленка,— я вже й у печі напалила.

— То я піду по сіль,— каже відьма,— а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.

Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже* до ївашка:

— Сядай, хлопче, на лопату.

А ївашко каже:

— Та я не вмію.

— Та сядай, сядай!

От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:

— Ти мені покажи, як сядати, то я й сяду.

— Та от же так, дивися!

Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! — у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.

Вибіг Івашко з хати, коли чує — відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.

Увійшла відьма в хату, бачить, нема Оленки:

— Ну, проклята дівка! тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! нема що, пообідаю сама.

Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:

— Покочуся, цовалюся, Івашкового м’ясця наївшися!

А Івашко не втерпів та з явора до неї:

*— Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!

— А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе ззім!

Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до їх:

Гуси, гуси,