Читати книгу - "Злочинці з паралельного світу"

— Мені здається, я чую запах професора.

У Доллі наче додалося сил. Вона почала переходити від горбка до горбка і нарешті/бупинилася перед дерев’яним хрестом, на якому висів штучний вінок, вже збляклий під довгими дощами.

— Це він, — сказала Доллі й лягла на горбок.

Хроня з Рексом підійшли до неї. На хресті був напис: Микола Борисович Кушнір.

Враз вівчарка підняла голову й завила. Така туга і такий розпач були в її голосі, що у Рекса наїжачилася шерсть на загривку, а у Хроні стисло горло.

— Давай відійдемо, — пошепки сказав хлопець Рексові. — Нехай побуде сама.

Вони мали змогу перепочити після довгого шляху. Відійшовши трохи далі, друзі присіли на ще зелену траву.

Сонце нарешті продерлося крізь хмари і останніми, вже нежаркими променями намагалося зігріти землю. Пригріті сонечком, стомлені переживаннями, Рекс з Хронею самі незчулися, як задрімали.

Прокинулись вони від вечірньої прохолоди. Сонце нижнім краєм вже торкалося обрію. Здивований відсутністю Доллі, Хроня підвівся, за ним устав і Рекс.

Вони підійшли до могили професора. Доллі так само нерухомо лежала на горбку.

Хроня присів і поклав руку на голову вівчарці.

Вона була мертва.

Розділ 22. Разючі переміни

До напівпідвалу зі свастиками Хроня з Рексом добралися пізно вночі. Зв’язаний Шкіря так само лежав у кутку. Коло нього сиділо декілька котів.

Усі решта зібралися навколо столу, на якому височіло щось схоже на трон. А на троні пишався, гордовито піднявши голову і випнувши груди, кіт Рата. Він сидів, наче король, оточений підданими, які віддано дивилися на нього. По обидва боки від трону горіли свічки, тому було не зовсім темно.

Побачивши сторопілих Хроню з Рексом, Рата гукнув зі свого трону:

— О, це мої друзі! А де ж ви поділи нашу благородну даму? Чи вона залишилася з паном професором? Ги-ги-ги! Підходьте, підходьте ближче і познайомтеся з ватажком визвольного загону «Котячий хвіст»! Це я! Мене обрали одноголосно відкритим голосуванням, дотримуючись усіх правил. Я тепер балотований, народ виявив мені довіру і надав необмежені повноваження, тобто право судити, карати і милувати.

Виголошуючи свою тираду, Рата жодного разу не вилаявся і не засичав.

Тут Хроня, який зачудовано слухав кота, почув, як хтось шарпає його за рукав. Це був Рекс, який очима показав йому на купу припасів з холодильника Аріадни Трохимівни. Частина бляшанок вже була порожня і вилизана до блиску. Біля купи сидів призначений Ратою вартовий. «Так ось чому так віддано дивляться на Рату коти», — здогадався Хроня.

Рата все продовжував говорити, вдаючи, що не помічає Хрониного виразу обличчя і намагаючись не зустрічатися з ним очима.

— Еге ж, ми перенесли сюди наші припаси, як ви бачите. Щоб з ними там без нагляду нічого не сталося, — пояснив він.

— Як — без нагляду? А Хомка? — спитав Хроня.

— Чортма вашого Хомки! — сердито просичав Рата. — Змився кудись.

Хроня не повірив котові, але наразі змовчав.

У цей час почувся благальний голос з кутка підвалу:

— Відпустіть мене!

Хроня згадав про Шкірю. Він підійшов до нього і присів навпочіпки. Шкіря перелякано дивився на нього.

— Ну що, спробував, як воно? — Хроня простягнув руку, щоб розв’язати хлопця, але коти, що несли варту, раптом разом вишкірилися і засичали.

Переляканий Хроня відсмикнув руку.

— Ги-ги-ги-ги, — зареготав Рата зі свого трону. — Не бійся. Але й не забувай, що головний тут — я! Тут слухаються тільки мене! — бундючно додав кіт. І милостиво кивнул головою: — Розв’яжіть його, хай собі вимітається і сповістить усім своїм друзякам, що напівпідвал цей ми кон-фіс-ку-ва-ли! Чуєш, ти! — звернувся Рата до Шкірі. — Ми оголошуємо вам непримиренну, жорстоку війну до кінця! Це по-перше. По-друге, ми накладаємо на тебе і на твоїх друзів кон-три-бу-цію. Чув про таке? Зараз дійде! Щоб ти зі своїми дружками кожні три дні приносив сюди жратву. Зрозумів? Не принесеш — побачиш, що буде! А тепер відпустіть його! — владно промовив Рата.

Коти розступилися, і Шкіря, ще не вірячи своєму щастю, зіщулившись, наче заєць, прожогом кинувся геть.

Хроня з Рексом перезирнулись. А Рата, вдоволений своєю промовою, знову звернувся до них:

— Ну то що ви вирішили: вступаєте в нашу бан…, тобто в наш визвольний загін, чи ні?

Рекс ошелешено мовчав, а Хроня, якого життя навчило обережності, мовив:

— А можна, ми до ранку подумаємо?

— До ранку? Чому ж не можна — можна, — милостиво дозволив Рата. — Лягайте он там, — він показав на куток, у якому було накидане якесь дрантя. — Та перекусіть чого-небудь. Тільки не здумайте змиватися, як той засраний Фері, бо я все одно почую.

Тут лише Хроня збагнув, що папуги не було. Але він нічого не спитав у Рати. Підкріпившись залишками ковбаси з Аріадниного холодильника, вони з Рексом вклалися на старій куфайці в кутку, як і наказав Рата.

Коти теж почали дрімати, згорнувшись калачиками. Рата задмухнув свічки й солодко потягнувся.

Розділ 23. Зрада

Коли вранішні промені сонця зазирнули до напівпідвалу, в якому спали Хроня з Рексом, хом’як Хомка нарешті добрався до відділку міліції. Учора вранці, коли Рата з котами повернувся до старого будинку, щоб забрати припаси, Хомка спостерігав за ними зі своєї схованки.

Він не озвався, коли Рата покликав його. Дочекавшись, поки вони підуть, Хомка виліз із криївки.

Крім кукурудзяних качанів, які Рата приніс папузі, в кімнаті не лишилось з припасів ані крихти.

Тоді Хомка підійшов до недоїденого папугою качана і почав набивати кукурудзяним зерном щоки.

Напакувавши повен рот, Хомка сам до себе промурмотів:

— Сфоя софочка флифче до філа!

Потім обережно піднявся сходами, визирнувши з підвалу, покрутив головою праворуч, ліворуч і, важко перевалюючись, зник у бур’янах, що росли коло старого будинку.

Він шукав міліцію цілий день і цілу ніч, від хвилювання зжував усі свої припаси за щоками, аж поки йому пощастило.

Двері відділку були нещільно причинені, і Хомка, який став уже поворотким без припасів за щоками, спритно прослизнув досередини.

За загородженим пультом сидів молодий вусатий черговий міліціонер і солодко позіхав.

Його чергування скінчилося, і він чекав зміну.

Хомка перебіг за перегородку, яка відділяла міліцейський пульт від коридорчика.

Міліціонер, скінчивши позіхати, завмер: на пульті перед ним на задніх лапках стояв хом’як і дивився на нього чорними, блискучими, як намистинки, очима^ Потім хом’як відкрив рота і тоненьким людським голосом сказав:

— Товаришу міліціонер, я, як свідомий громадянин, прийшов сюди, щоби заявити про пограбування. Я знаю, де знаходилося ще до вчора усе вкрадене, бо вчора він його забрав. Але ви можете