Читати книгу - "Злочинці з паралельного світу"

— Ану, піднімай його! — наказав комусь він.

Чорний величезний собака, який стояв лапами у хлопця на грудях, сильно шарпнув за шкіряну куртку, посадивши її власника прямо.

А потім, сівши поруч, пес сказав людським голосом:

— Що, не впізнаєш старих знайомих? А я тебе добре запам’ятав! Це ж ти зі своїм дружком Робертом мене якось сюди притягли на суд. А тебе Шкірянкою дражнять, або просто Шкірею.

Вирячивши зі страху й несподіванки очі, хлопець слухав Рекса.

— Ану, простягни руки! — продовжував Рекс і кивнув головою Хроні: — Зав’язуй!

Побачивши, що Хроня зв’язує його руки, хлопець спробував було випручатися, але завмер, почувши, що хтось боляче вхопив його зубами за вухо.

— Сиди тихо! — наказав Рекс. — А то залишишся без вуха! Ти ж знаєш, як воно, коли собакам хвости відрубують?

— Що… що ви зі мною зробите? — перелякано спитав Шкіря.

— Ну-у-у… — задумливо протягнув Рекс. — Хвоста у тебе нема, отже, відрубувати нічого. Хіба що вуха…

Шкіря глянув на Хроню:

— Ти знаєш, що я з тобою зроблю, як звідси виберусь? — раптом люто скривив він рота. — Я тебе на шматки різатиму. І цей увесь твій звіринець — на шматки, на шматки!

— Ну й зараза! — гидливо кинув Хроня.

Він саме скінчив зв’язувати Шкірі ноги. Знешкоджений Шкіря скидався на перев’язану шпагатом сардельку.

— Запр-р-рошуємо на шоу самотнього холостяка! — гукнув з вікна Фері.

— Рятуйте! — раптом пронизливо крикнув Шкіря.

— Еге, кричи, кричи, ¦— сказав Рекс. — Собаки та коти, яких ти тут катував, теж кричали. Але ж ти сам це місце вибирав і добре знаєш, що тут тебе ніхто не почує!

— Ви мене вб’єте? — раптом скривився, стримуючись, щоб не заплакати, Шкіря. І вже зовсім плаксивим голосом попросив: — Відпустіть мене, га? Я, слово честі, більше ніколи-ніколи не буду! А то моя мама буде хвилюватися.

— Треба їй було тоді хвилюватися, коли сусіди приносили котів, яким ти зі своїми приятелями хвости відрубував, — сказав Рекс. — А твоя мама що їм казала? Я знаю, мені розповідали! Твоя мама казала: «Буду я там за якогось кота дитину нервувати!»

— Відпусті-і-іть мене! — жалібно скиглив далі Шкіря.

Не звертаючи більше на нього уваги, Хроня підійшов до ганчірки зі свастикою і з огидою зірвав її зі стіни.

Тут його погляд впав на Доллі. Вона лежала на підлозі, заплющивши очі, і важко дихала.

— Доллі, що тобі? — присів біля неї Хроня.

Доллі відкрила сумні очі.

— Щось мені погано, — натужно мовила вона. — Хроня, пам’ятаєш, ти обіцяв мені знайти мого професора?

— Аякже! — ствердно хитнув головою Хроня.

— Я думаю, — сказала Доллі, — настав час. Нам треба поспішати.

Рекс, що чув їхню розмову, поцікавився:

— Аз цим що будемо робити?

Хроня на хвильку замислився, а тоді гукнув Рату.

— Слухай, — серйозно мовив він, дивлячись котові в очі, — на тебе можна покластися?

— Ти що, чувак, думаєш, я з гівна зроблений? — обурився Рата.

— Добре, добре, — заспокоїв його Хроня. — Розумієш, цього негідника треба провчити. Ти можеш його повартувати? Щоб ні він звідси не вибрався, ні його тут не знайшли?

— Будь спок! — виставив уперед подушечкою лапу кіт. — Усьо організуємо в мент! А ви?

— А нам треба терміново в одне місце, — суворо проказав Хроня. — Вартуйте його, поки ми не повернемось. Згода?

— Будь спок! — повторив ще раз Рата.

Він підійшов до рудого кота і щось нявкнув йому на вухо. Рудий зник за дверима.

— Що ти надумав? — спитав Хроня.

— Зараз Рудик приведе сюди усіх котів, які колись потерпіли від Шкірі та його банди, — пояснив Рата. — Так що йдіть собі спокійно! — додав він чомусь запопадливо, і очі його хитро зблиснули.

Хроня не барився. Він погладив Доллі й сказав:

— Пішли!

Не встигли вони вибратися надвір, як повернувся Рудик. З ним було два коти — в одного був відрубаний хвіст, у другого не було лівого ока.

— О’кей, чуваки! — сказав Рата. — Сідайте отут, і як тільки оцей нінзя ворухнеться, дряпайте його, кусайте і взагалі робіть з ним, що хочете. Чув? — звернувся Рата до Шкірі. — Отож лежи тихо, бо цим хлопцям є що згадати! А я зараз повернуся, у мене є деякі справи. Рудик, за мною!

Він спритно перестрибнув залитий водою коридорчик і побіг до нових будинків.

А до напівпідвалу сходилися та сходилися коти з усього мікрорайону. Чутка, що спіймано їхнього головного мучителя, передавалася швидко котячим телеграфом. І за деякий час тут ніде було каменю впасти. Коти тісно обсіли Шкірю й невідривно на нього дивилися. Варто йому було ворухнутися, як вони люто сичали, вишкіряючи зуби, або починали загрозливо бурчати.

Шкіря в своєму житті ще не бачив стільки котів одразу. Він сидів, вирячивши очі, боячись не те що кричати, а навіть голосно перевести подих.

Панувала мертва тиша. На віконці сидів наїжачений папуга Фері. Час від часу він промовляв:

— Шкір-р-ря! Шкір-р-ря! Зір-р-рка телебачення Укр-р-раїни!

Розділ 21. Смерть Доллі

Хроня з Рексом тим часом вели Доллі до нового міського цвинтаря. Цвинтар був далеченько за містом, тому треба було поспішати, щоб встигнути повернутись назад за дня. Але поспішати не виходило — Доллі йшла дуже повільно, часто зупинялася і переводила подих. Вона слабшала на очах.

їм доводилося пробиратися задвірками, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Рекс біг попереду й розвідував дорогу.

Якось, вивернувши з-за рогу, вони ледь не наразилися на машину гицелів зі страшним ящиком-причепом на колесах, у якому скавуліли впіймані собаки. На щастя, Хроня вчасно побачив людину з дротяним зашморгом у руці. Вони повернули назад і сховалися у занедбаному скверику.

Але нарешті таки вдалось вибратися за місто. Далі лежали рівні поля. Ще не прибране бадилля кукурудзи, рівчаки між ділянками поля та просто бур’яни були доброю схованкою. Тому вони без пригод добралися до цвинтаря.

Він хоч був новим, але вражав своїми розмірами. Рівні ряди поховань моторошно тяглися і зникали вдалині. Хроня почухав потилицю. Як же тут знайти Долліного професора?

— Доллі, як його звали? — спитав Хроня у вівчарки, яка знову прилягла відпочити.

— Микола Борисович, — тихо відповіла Дол.

— А прізвище?

— Я не знаю. Ніхто ніколи не називав його на прізвище.

— То як же його шукати? — розгубився Хроня. — А коли його… той?..

— Я точно не знаю, але було ще тепло, — промовила Доллі.

Вони довго ходили між могилами. Хроня вже почав