Читати книгу - "Що впало, те пропало"

class="p1">— Гарна ідея! — вигукнув Том зі свого місця за столом, де він ганяв по тарілці яєчню. Вигляд у нього був такий, наче він узагалі не спав уночі. — До фахівця. Зараз покличу особистого водія. «Роллс-Ройс» зайнятий, Тіні потрібно їхати на теніс у клуб, але друга машина, здається, вільна.

Тіна пирснула від сміху, а Лінда осудливо глипнула на Тома, та, перш ніж вона встигла відповісти, Піт сказав, що йому не настільки погано, й одного дня вдома йому вистачить, щоб одужати. Якщо не за день, то за вихідні він точно видужає.

— Сподіваюся, — зітхнула вона. — Ти їсти хочеш?

Піт хотів, але ж знав, що зізнаватися в цьому нерозумно, раз у нього має боліти горло. Він прикрив рот рукою й зобразив покашлювання.

— Може, трохи соку. Потім, напевно, піду нагору та спробую ще поспати.

Тіна вийшла з будинку першою, побігла до рогу, де вони з Еллен обговорювали ті дивакуваті теми, які обговорюють дев’ятирічні дівчиська, чекаючи на шкільний автобус. Потім мама поїхала на «Форді» до школи. Останнім покинув будинок тато, він пройшов на милицях під’їзною доріжкою до мікроавтобуса, що вже чекав на нього. Піт, проводжаючи його поглядом із вікна своєї спальні, подумав, що батько останнім часом ніби поменшав. Волосся, що стирчало з-під шапки з написом «Бабаки», уже торкнулася сивина.

Коли мікроавтобус поїхав, Піт одягнувся, узяв із комори одну з торбин, з якими мама ходила до магазину, і вийшов у гараж. З батьківських інструментів він вибрав молоток і долото, сунув їх у торбину. Захопивши лопату, він вирушив, але, пройшовши кілька кроків, повернувся й захопив ще й лом. Бойскаутом він ніколи не був, але вважав, що краще бути готовим до всього.

Ранок видався такий холодний, що дихання перетворювалося на пару, але до того часу, коли Піт розкопав скриню настільки, щоб її можна було витягти, повітря прогрілося, і він аж спітнів. Знявши куртку й почепивши її за нижню гілку, він подивився навколо — чи бува не підійшов хтось до річки (до цього він уже кілька разів озирався). Переконавшись, що навколо ні душі, Піт зачерпнув трохи землі й потер нею долоні, як бейсболіст, що відбиває перед ударом. Він узявся за ручку скрині, нагадавши собі, що вона може будь-якої миті зламатися. Найменше йому хотілося скотитися вниз головою уздовж берега у воду. Якщо впасти в струмок, можна й насправді захворіти.

Може, там і немає нічого цікавого, окрім старого запліснявілого вереття… Тільки, навіщо комусь потрібно було ховати скриню зі старим одягом? Набагато простіше її спалити або віддати на благодійність.

Є лише один спосіб це з’ясувати.

Піт глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря й потягнув. Скриня залишилася на місці, стара ручка загрозливо рипнула, але Піт надихнувся. Він зрозумів, що скриню можна трохи розгойдати з боку в бік. Це нагадало йому, як тато колись обмотав ниткою молочний зуб Тіни й різко висмикнув його, бо той не хотів випадати самостійно.

Він став навколішки (подумки нагадавши собі, щоб потім не забути джинси або випрати, або закопати глибше в шафі) і встромився поглядом у діру. Один із коренів обплів задню частину скрині, ніби тримаючи рукою. Узявши лопату, міцніше вхопився за держак і став рубати корінь. Корінь був товстим, і кілька разів доводилося робити перепочинок, але зрештою його вдалося перерубати. Відклавши лопату, Піт знову взявся за ручку. Скриня вже сиділа в землі не так міцно, ще трохи — і вискочить. Він подивився на годинник. П’ятнадцять хвилин на одинадцяту. Мама, напевно, під час перерви зателефонує додому, аби дізнатися, як він себе почуває. Нічого, якщо він не відповість, вона вирішить, що він просто спить, і все ж таки, подумав Піт, удома треба буде перевірити автовідповідач. Знову піднявши лопату, він узявся копати навколо скрині, відкидати землю й рубати тонке коріння. Потім знову взявся за ручку.

— Цього разу ти в мене вилізеш, — вимовив він уголос. — Цього разу точно.

Потягнув. Скриня виїхала на нього так несподівано й так легко, що він, напевно, повалився б разом із нею, якби не стояв із широко розставленими ногами. Скриня завмерла, наполовину висунувшись із діри. Згори вона була вся вкрита залишками дрібних корінців і грудками бруду. Спереду проглядалися застібки, старомодні застібки, як на валізці для сніданку якогось робітника. І ще був великий замок. Піт знову взявся за ручку, і цього разу та не витримала, зламалася. «Нічого собі», — виголосив Піт, дивлячись на свої руки. Вони почервоніли й пульсували.

Що ж, чи раз, чи два — одна біда (ще одна мамина приказка). Він, як ведмідь, обхопив скриню й посунувся разом із нею назад. І тут-таки вона вийшла зі своєї схованки на світ, імовірніше, уперше за багато років — сирий і брудний пережиток минулого з іржавими застібками. У довжину десь фути два з половиною[6], а в глибину ніяк не менше за фут[7]. Може, і більше. Піт підняв її за край і вирішив, що важить вона, напевно, фунтів шістдесят[8], це половина його власної ваги, тільки неможливо визначити, що з цього є її власною вагою, а що вагою вмісту. Принаймні це були не дублони. Якби скриня була повна золота, він би не зміг її витягнути й тим більше підняти.

Він розстібнув застібки, спричинивши маленькі обвали бруду, і схилився над замком, готовий до того, що доведеться його ламати молотком і долотом. Потім, якщо він усе ж таки не відкриється — а він, найімовірніше, не відкриється, — доведеться застосувати лом. Але спочатку… Не спробуєш, не впізнаєш…

Він узявся за кришку, і та, квилячи брудними петлями, піднялася. Пізніше він припустить, що хтось купив цю скриню не новою і, мабуть, досить задешево, тому що ключ було загублено, але тієї хвилини він просто дивився. Він не відчував мозолів на одній долоні, не відчував болю в спині та стегнах, не помічав крапельок поту, які скочувалися по його забрудненому землею обличчю. Він не думав ні про матір, ні про батька, ні про сестру. Не думав він і про їхні сварки, принаймні тоді.

Скриню було викладено зсередини прозорим пластиком, який захищав її нутрощі від вологи. Під ним Піт побачив щось схоже на записники. Ребром долоні він протер дугу, на зразок склоочисника, на вкритій дрібними крапельками пластиковій плівці. Так, це були записники, добротні, здається, навіть у справжніх шкіряних палітурках. На вигляд — сотня, не менше. Але це ще не все. Крім записників, там лежали пачки, схожі на ті,