Читати книгу - "Платформа"

Внаслідок такого знайомства з передісторією я дещо засмучений увійшов до музею Jeath, збудованого у пам’ять про неймовірні страждання військовополонених союзників. Так, думав я, все це дуже прикро, однак у Другій світовій війні є набагато страшніші сторінки. А якби полонені були поляками або росіянами, то чи пройшов би цей факт непоміченим?

Пізніше довелося витримати відвідування цвинтаря військовополонених, а саме тих, хто пожертвував собою. Рівними рядами вишикувалися білі, однакові, один в один хрести. Це місце навіювало глибокий смуток. Воно нагадувало мені берег Омахи[19], де мені теж зовсім не сподобалося, бо нагадувало, відверто кажучи, інсталяції сучасного мистецтва. "Сила-силенна ідіотів загинула тут заради демократії», — сумно подумав я. Цвинтар біля річки Кваї був набагато менший. Можна було навіть спробувати перерахувати могили; але від цієї ідеї я швидко відмовився. «Тут далеко не шістнадцять тисяч…» — втім, на повний голос зауважив я. «Точно!», — підтвердив Рене, як завжди озброєний своїм «Мішленом». Гадають, що загинуло шістнадцять тисяч, але на цьому цвинтарі знаходиться лише п’ятсот вісімдесят дві могили. Їх вважають (він читав, водячи пальцем по рядках) «п'ятьмастами вісімдесятьма двома великомучениками демократії».

Коли я десятирічний отримав третю зірочку за катання на лижах, то пішов до кондитерської ласувати млинцями. Це було маленьке самотнє свято; у мене не було друзів, які б могли розділити зі мною цю радість. У цей час я зазвичай гостював у тата в Шамоні. Він був провідником у горах і відомим альпіністом. І друзі в нього були такі ж самісінькі, як і він, сміливі та мужні. Серед них я почував себе незатишно. Я взагалі ніяково почувався в товаристві чоловіків. Мені було одинадцять, коли дівчинка вперше показала мені свою піхву Я відразу відчув себе зачарованим та захопленим, я обожнював цей маленький дивний орган.

На ньому було небагато волосся; це була дівчинка мого віку, на ім’я Мартіна. Вона довго лежала, розсунувши ноги і притримуючи колготки, щоб я міг добре роздивитися, але, коли я спробував доторкнутися рукою, вона злякалася і втекла. Мені здавалося, що все це було зовсім недавно, і я аж ніяк з того часу не змінився. Моє захоплення піхвами не зменшилося. Саме в ньому я навіть вбачав одну з моїх суто людських рис характеру. Що ж до інших — не знаю… не впевнений.

Коли ми повернулися до автобуса, Сон знову взяла мікрофон. Ми прямували до місця нашої сьогоднішньої ночівлі. Сон, зокрема, підкреслила, що якість помешкання буде особливо неперевершеною. Ні телевізора, ні відео, ніякої електрики — одні свічки. Ніякої ванни — лишень річкова вода. Жодних матраців — тільки мати. Повне повернення до природи. Про себе я зауважив, що таке повернення до природи виражалося в ряді позбавлень. А ось у наших екологів (у поїзді я випадково дізнався, що їх звали Ерік та Сільві), здавалось, слина текла від нетерпіння. «Сьогодні ввечері — французька кухня, — сказала Сон, судячи з усього без достатнього знання французької мови. — Зараз ми їсти тайську їжу. Невеликий ресторан, берег річки».

Місце було чудове. Дерева нависали над столиками, створюючи приємну прохолоду. Біля входу — сонячний басейн з черепахами та жабами. Я довго спостерігав за жабами і нарешті віддав належне гідній подиву здатності та швидкості репродукції життя в такому кліматі. Білясті риби плавали на мілині, а трохи вище — латаття й дафнії. Різні комахи постійно сідали на латаття. Черепахи спостерігали за всім з властивим їм незворушним спокоєм.

Сон вийшла сказати, що обід вже почався. Я пішов до зали біля річки. Там стояли два сервіровані столики на шість осіб, усі місця за якими були зайняті. У паніці я озирнувся навкруги. Рене дуже швидко прийшов мені на допомогу. «Йдіть за наш столик! Ми попросимо поставити ще один столовий набір». Отже, я розташувався за столиком, який можна було назвати майже сімейним. Екологи, Ерік та Сільві, натуропати, які, як виявилось, відгукуються на ім’я Альбер та Сазан, і ковбасники. Я був переконаний, що такий розподіл місць був цілком випадковий і не відповідав реальній схожості характерів. Люди розділилися на групи інстинктивно, як і за будь-якої небезпечної ситуації, якою, певною мірою, і був розподіл місць за столиками. Отже, обід виявився насправді ознайомлювальним раундом.

Спочатку мова зайшла про масаж, який натуропати вважали занадто дорогим. Напередодні Сюзан та Альбер, пожертвувавши традиційними тайськими танцями, отримали неймовірний масаж спини. Рене грайливо посміхнувся; зауваження Альбера ясно свідчило, що його поведінка недоречна. «Традиційний тайський масаж, — обурено вигукнув він, — не має нічого спільного з тим, про що ви подумали. Це прояв столітньої, ба навіть тисячолітньої цивілізації та культури, яка, до речі, добре вписалася в китайське вчення про точки акупунктури. Ми навіть самі практикували такий масаж у нашому кабінеті в Монбельярі, звичайно, не так майстерно, як тайці», — завершив він свій урок. Ерік і Сільві зачаровано слухали. Рене сконфужено закашлявся. Подружжя із Монбельяра дійсно не скидалося на хтивих осіб. Хто взагалі додумався сказати, що Франція — країна розбещеності та розпутства? Франція — нудна бюрократична держава.

«Мені теж спочатку робили масаж спини. А закінчилось все яйцями…» — невпевнено сказав я. Оскільки я жував акажу, мене ніхто не почув, за винятком Сільві, яка кинула на мене зляканий погляд. Я зробив ковток пива і спокійно витримав її погляд: чи ця краля знала, як слід правильно обходитись з чоловічим членом? У доказах не було потреби. Я міг спокійно очікувати на каву.

«Так, вони такі милі…» — зауважила Жозетта, беручи шматочок папайї і додаючи ще більшої гостроти до атмосфери загальної зніяковілості. Кава затримувалася. Що робити наприкінці обіду, якщо не можна палити? Я мовчки спостерігав за нудьгою, яка опанувала всіх і яка дедалі зростала. Зрештою, ми закінчили розмову пустопорожньою балаканиною про погоду та місцевий клімат.

Я чомусь згадав про батька і знову побачив його перед собою. Він лежав у своєму ліжку, підкошений раптовою депресією — жахлива річ для такої активної людини. Біля нього зібралися його друзі-альпіністи. Вони були зніяковілі й безпорадні перед цією хворобою. Одного разу батько пояснив мені: «Якщо я стільки часу займаюся спортом, то це для того, щоб отупіти і ні про що не думати». І це йому цілком вдавалось. Я впевнений, що він, проживши все своє життя, жодного разу не замислився над сенсом земного буття.

7

В автобусі Сон продовжила свою розповідь. Прикордонний