Читати книгу - "Крабат"

Безмовний, він шаленів од люті і, наче короп у верші, хапав ротом повітря. Йому нічого не залишалось, як дивитися на дюжину рекрутів, що, ніби вершники, підстрибували на міському майдані в такт ворожому кавалерійському маршеві. Хай їм грець, отим музикантам! Але ж лейтенант! Той бовдур геть здурів! Осідлав свою шаблю й скаче, мов хлопчик верхи на патику! Нечувано негідна поведінка офіцера не дозволила полковникові приділити належну увагу капралові з барабанником, що також скакали гопки.

— Ескадрон, стій! — скомандував Тонда, і гра припинилася.

Потім, знявши шапки, всі вишикувалися, помахали полковникові й насмішкувато дивилися на нього. Полковник фон Ляндчаден-Пумпеншторф наблизився до них і гаркнув так, якби одночасно гаркнули дванадцять капралів.

— Хто вас, ідіотів, чорт забирай, надоумив влаштувати цей мавпячий спектакль перед чесним народом? Хто вам дозволив, вошиві голодранці, насміхатися з мене? Я — командир героїчного полку, який укрив себе славою в тридцяти семи битвах і ста п'ятдесяти дев'яти вилазках, заявляю, що виб'ю з вас усю дурість! Я прожену вас крізь шерег солдатів, і ви скуштуєте пару сотень палиць, я…

— Годі! — сказав Тонда, і полковник затих. — Пожалійте своїх солдатів і збережіть палиці! Ми ж, усі дванадцять, що стоять тут перед вами, нездатні до солдатського життя. А недоумки, як оцей, — він показав на лейтенанта, — чи горлопани, як отой, — він кивнув у бік капрала, — ті в армії почуваються, як у Бога за дверима, поки їх, звісно, не вколошкають. А я й мої товариші — з іншого тіста! Начхали ми на ваші мундири з блискучими ґудзиками разом із вашим найсвітлішим курфюрстом. Якщо захочете, можете це йому переказати!

Тієї ж миті мірошниченки перекинулися воронами й шугнули вгору. Крякаючи, вони покружляли над майданом і зникли за обрієм.

Подарунок на пам'ять

У другій половині жовтня несподівано потепліло. Сонце гріло, як улітку. Хлопці скористалися з чудових днів, щоби привезти кілька хур торфу. Юро запряг волів, Сташко з Крабатом навантажили воза дошками й брусами, а зверху примостили дві тачки. Прийшов Тонда, і вони поїхали.

Торфовище було по той бік Чорної води, у верхів'ї Козельбруха. Цього літа в найспекотніші дні Крабатові довелося працювати там. Підсобляв Міхалові й Мертенові, бо ще не навчився орудувати торф'яним ножем і штиховою лопатою. Крабат відвозив тачкою масні блискучі скиби торфу на сухе місце і складав їх.

Світило сонце, на узліссі в калюжах віддзеркалювалися берези. Трава на купині пожовкла, верес давно відцвів. На кущах зрідка яріли червоні намистинки ягід, зблискували сріблясті ниточки павутиння.

Крабатові пригадалися дитячі роки в Ойтріху. В такі осінні дні у лісі він збирав хмиз, соснові шишки. Інколи навіть у жовтні знаходив білі гриби, опеньки, рижики, сироїжки. Цікаво, чи є гриби тепер? Адже погода ще зовсім тепла…

На пагорбку поблизу торфовища Юро зупинив волів.

— Приїхали! Розвантажуймо!

Вони поклали в найвужчому місці Чорної води бруси, кругляки й міцно їх закріпили. Далі за містком настелили дощок одну за одною, а щоби не провалювалися в болото, Сташко попідкладав під них гілля. Але відстань до торфовища виявилася довшою, ніж вони гадали. Юро запропонував привезти ще дощок, проте Сташко сказав, що це зайве. Він виламав березову гілку й пішов дерев'яним настилом, промовляючи у такт ході закляття й б'ючи гілкою по дошках. Настил почав довшати й невдовзі вже сягав торфовища.

Крабат стояв приголомшений.

— Не збагну, — вигукнув він, — навіщо ми працюємо, коли все, що робимо своїми руками, можемо начаклувати?

— Можемо, — відповів Тонда, — тільки від такого життя, Крабате, тебе невдовзі знудить. Окрім того, не працюватимеш — нічого й не матимеш! І блукатимеш, як бездомний собака!

Неподалік торф'яної ями стояла повітка. У ній лежав сухий торішній торф. Хлопці тачками перевозили його настилом, а Юро складав на хуру. Скінчивши роботу, він умостився спереду.

— Вйо! — крикнув на волів і поїхав до млина.

До його повернення Тонда, Сташко і Крабат перевозили до повітки цьогорічний торф і там складали. Працювали без поквапу, часу мали досить. Тут і з’явилась у Крабата ця ідея. Він спитав старшого мірошниченка й Сташка, чи дозволять вони йому відлучитися.

— Куди?

— По гриби. Тільки свиснете, я відразу повернуся.

— Якщо певен, що ти їх тут знайдеш…

Тонда погодився, Сташко теж.

— Сподіваюся, ти прихопив ножика!

— Якби я його мав, то…

— Позичу свого, — сказав Тонда. — На, тільки не згуби!

І показав, як відчиняти ножика: натиснути кнопку на обідку рукояті — і всього! Вискочило лезо, чорне, як сажа, ніби Тонда довго тримав його над полум'ям свічки.

— А зараз ти! — Він склав ножика й подав його Крабатові. — Покажи, чи зумієш!

Крабат натиснув кнопку на крицевому обідку — вискочило лезо, блискуче, як сонце. Хлопець остовпів.

— Щось не те? — спитав Сташко.

— Н-ні! Все гаразд!

— Тоді гайда! А то всі гриби розбіжаться!

Чотири дні хлопці працювали на торфовищі, чотири рази ходив Крабат по гриби. І все марно, натрапив лишень на кілька почорнілих червивих підберезників.

— Не переймайся! — заспокоїв його Сташко. — Та й пора вже не грибна! Але якби ти собі трохи допоміг, то…

Він промовив якесь закляття і, розвівши руки, обернувся навколо себе сім разів. На торфовищі відразу з’явилося щонайменше сім десятків грибів. Ніби кроти, витикалися вони з-під землі щільненько — шапка до шапки, утворюючи чарівне коло. Боровики, підберезники, красноголовці, сироїжки — ну, як на підбір, міцненькі, чисті.

— Ой! — здивувався Крабат. — Навчи мене, Сташку!

Він відчинив ножика й кинувся збирати гриби. Але тільки-но він наближався, гриби починали зморщуватися й зникати під землю, і так хутенько, наче їх хтось за ниточку смикав.

— Не тікайте! — закричав Крабат, але гриби всі до одного щезли.

— Не сумуй! — засміявся Сташко. — Начакловані гриби дуже гіркі та й для живота небезпечні! Минулого року я після них ледь дуба не врізав.

Увечері четвертого дня Сташко з Юром поїхали навантаженою торфом хурою додому. Тонда з Крабатом поверталися до млина навпростець через болото. Над купиною й осоками почав клубочитися туман. Крабат зрадів, відчувши під ногами твердий ґрунт. Вони вийшли до пустки.

Тепер вони могли крокувати пліч-о-пліч. Цю відкриту місцину мірошниченки чомусь обминали. Вона видалася Крабатові знайомою. Йому пригадався давній сон. Він тікав… пустка… тут вони поховали старшого мірошниченка. Але ж Тонда, дякувати Богові, живий, Крабат відчуває його лікоть.

— Хочу тобі зробити подарунок, Крабате. — Він дістав ножика з кишені. — На! На пам'ять!

— Ти що, покидаєш нас?

— Може, й