Читати книгу - "Балакучий пакунок"

— Краще за пластмасу, — сказав Папуга. — Бо коли ти вичаруєш із нього все, що треба, тобі досить просто викинути його з голови, щоб воно зникло без сліду і нічим не псувало пейзажу.

— Що означає «викинути з голови»? — запитав Пітер.

— Зараз покажу. Візьмемо дві пластини, більше нам не знадобиться, а решту спробуємо ліквідувати. Дивіться…

Діти заворожено спостерігали, як Папуга ходив від одної пластини желе до іншої, зосереджено дивився на кожну і промовляв: «Щезни». І пластина миттю скручувалася, меншала, аж поки не зникала зовсім зі звуком, схожим на вибух маленької повітряної кульки.

— Неймовірно! — вигукнув Саймон.

— Я ніколи такого не бачив, — сказав Пітер.

— То ти просто кажеш їм, що робити? — запитала Пенелопа.

— Так, — сказав Папуга і витер крилом чоло. — Але для цього слід сконцентруватися. І тоді можна вичаровувати з нього що заманеться, будь-яку річ — тільки й того. Дивіться!

Він підійшов до однієї з двох пластин місячного желе й простягнув крило.

— Дай мені два шматки розміром дев’ятнадцять на шістнадцять дюймів, — сказав він, і пластина слухняно відірвала від себе два шматки вказаного розміру.

Папуга перелетів на плече до Пенелопи.

— А тепер, — сказав він, — стійте тихо, поки я не вичарую з них що-небудь.

Діти затамували подих.

— Що ти вичаровуєш? — не витримав Саймон.

— Відра! — сказав Папуга.

Діти уважно стежили, як шматки желе змінювали колір із ясно-зеленого на темно-зелений, а тоді раптом згорнулися і почали вигинатися, скручуватися, підстрибувати й обертатися по-всякому. Після цього вони здійснили якийсь дуже складний рух — почулось легеньке «пах-х!» — і на траві вже стояли два готові маленькі гарненькі відерця.

— Слухайте, це ж просто диво! — захоплено вигукнув Пітер.

— Тепер я не дивуюся, що ви вважаєте желе таким цінним, — зауважив Саймон.

— Це найпрактичніша річ, я такого навіть уявити не могла, — додала Пенелопа.

Папуга тим часом набрав в одне цеберко холодного молока, а в інше — вершків із мушлі котрогось теляти. Тоді мандрівники подякували череді, яка в унісон ввічливо промовила «му-у-у», прихопили желе і попрямували назад до річки і того берега, де залишили свої речі.

— Ага, ось і ви, — сказала Дульчібелла, коли вони повернулись. — Не дуже поспішали, так? Я вже збиралася посилати за вами пошукову групу.

— Як би ти змогла послати за нами пошукову групу? Ти екзальтована й егоцентрична павучиха, — сказав Папуга.

— Ми принесли тобі вершків, — поквапливо сказала Пенелопа.

— Вершків? — повторила павучиха. — Як мило. Але тлю на закуску не принесли, ні?

— На жаль, ні, — серйозно відповіла Пенелопа.

— Ну, що ж, — зітхнула Дульчібелла. — Я так і думала, це легко було передбачити.

Тим часом Папуга максимально сконцентрувався і вичарував із желе новий розкішний човен, на який усі відразу завантажили спорядження, Папужину клітку, вмостилися самі і попливли далі.

— Йо-хо-хо і всяка всячина, — радісно вигукнув Папуга. — Ще трохи — і ми доберемося до лук єдинорогів, а звідти ще якихось півгодини пішки вгору до Кришталевих печер.

— Я вже так хочу побачити єдинорогів, — зітхнула Пенелопа. Вона гладила долонею осяйну золотаву воду, а Пітер і Саймон налягали на весла.

— Так, мушу визнати, єдинороги дуже красиві тварини, — розважливо сказав Папуга. — Але дуже-дуже пихаті і набундючені, якщо ви розумієте, про що я. Ну, тобто вони завжди тримаються свого кола. Сноби! Завжди кажуть «а нас це не стосується» — хоча насправді стосується, бо, щиро кажучи, в країні Міфології усе всіх стосується. Я маю на увазі, що всі ми маємо довіряти одне одному, інакше просто зникнемо, хіба ні?

— Може, вони просто занадто сором’язливі? — припустила Пенелопа.

— Сором’язливі? Ні, це не про них, — обурився Папуга. — Вони просто ледарі. Коли я прийшов до них поговорити про василісків, знаєте, що вони сказали? Мене це просто розлютило. Вони сказали: «А яке нам до того діло? Це ваша з Г. Г. справа — вгамовувати непокірних». Ха! Я їм ще покажу непокірних, коли ми повернемося до влади.

— Ліс закінчується, — сказав Пітер. — Здається, ми виходимо на відкритий простір.

— Що ж, доведеться мені полетіти розвідати околиці, — зітхнув Папуга, взяв підзорну трубу і випурхнув, а за кілька хвилин повернувся. Хвацько покружляв над човном і сів Пенелопі на плече.

— Усе спокійно, — сказав він. — Нічого не видно. Пливіть он туди, до бухточки — там і пристанемо.

Так вони й зробили, після чого витягли на берег човен, спустили його, спакували та й почимчикували далі горбистими луками, серед розкиданих то тут, то там блакитних кущів у яскраво-червоних квітках, великих, немов соняшники. За дві милі попереду здіймався хребет лісистих гір, і там, запевняв Папуга, були Кришталеві печери. Хоча сонце ніскілечки не піднялося над обрієм, проте чомусь потеплішало, і хлопці відчули, яка це тяжка праця — нести Папужину домівку з усім начинням та ще й своє спорядження і човен на додачу. Коли вони дійшли до того місця, де, як казав Папуга, стояла позначка, що означала рівно половину дороги, мудрий птах дозволив їм перепочити. Діти з радістю поскидали на землю пакунки, полягали в затінку великого блакитного куща і вгамували спрагу молоком місячних телят, якого їм уже давно кортіло.

— Я тільки прогуляюсь на вершину пагорба і подивлюсь, чи шлях відкритий, — сказала Пенелопа. — А ви тим часом гарно відпочиньте.

— Будь обережна, — застеріг її Пітер. — Не відходь далеко.

— Та ну, тут відкрита місцевість, не думаю, що їй щось загрожує,— заспокоїв їх Папуга і сів на клітку подрімати.

— Добре, я все одно далеко не піду, — пообіцяла Пенелопа.

— Дай нам знати, коли побачиш щось цікаве, — ліниво промимрив Саймон у півсні. — І якщо натрапиш на василіска, не забудь втекти.

— Не бійся, не забуду.

Пенелопа поволі підіймалася схилом, насолоджуючись запашним повітрям, прекрасними барвами неба і м’якою пружною травою під ногами. Опинившись на вершечку пагорба, дівчинка глянула вниз і замилувалася долиною, що відкрилась перед її очима, та мальовничим різнобарвним пейзажем — ліловою травою, блакитними кущами і багряними квітами. Аж раптом вона помітила маленьку тваринку, яка перестрибувала з куща на кущ так прудко, що Пенелопа не встигла як слід її роздивитися. Дівчина зачаїлася в блакитних заростях і вирішила тихенько почекати, доки тваринка не з’явиться знову. Незабаром це трапилось, і Пенелопі перехопило подих від подиву й захоплення! Виявилось, що це маленький єдиноріг лавандового кольору з великими темно-синіми очима. Його грива і хвіст були немов золоте прядиво, а тонкий ріг нагадував красиво скручений напівпрозорий золотавий пагін цукрової тростини. Єдиноріг застиг, кожен його мускул був напружений, вуха нашорошені, ніздрі розширені. Він озирнувся назад, туди, звідки примчав. Очевидно, хтось його наздоганяв, і малий не був певен, чи відірвався він від переслідувача. І тут Пенелопа відчула, як кров холоне їй у жилах, бо на вершечок пагорба, поважно ступаючи, точнісінько ніби здоровенний барвистий півень, вийшов василіск. Він зупинився і подивився навколо, його жорстокі смарагдово-золоті