Читати книгу - "Балакучий пакунок"

очі сяяли, а луска виблискувала на сонці багрянцем і золотом. Коли василіск повернув голову, щоб роззирнутися довкола, Пенелопа почула тихе хрупання і скреготіння його луски, побачила пасма блакитного диму, що здіймався з його ніздрів, і мерехтіння жовтогарячого полум’я, яке то спалахувало, то гасло в такт із диханням.

Єдиноріг, напевно, теж побачив його, бо відразу озирнувся і поскакав долиною, то застрибуючи в блакитні кущі, то вистрибуючи з них, аж поки, захеканий, не зупинився недалечко від того місця, де причаїлася Пенелопа. Дівчинка бачила, як ворушились його ніздрі, як надимались і опадали боки, чула, як він сопе. Очевидно, василіск уже довго гнався за ним.

Тим часом василіск оглянув долину, по-котячому поводив туди-сюди роздвоєним кінчиком хвоста, відтак опустив свою велику півнячу голову до землі і почав нюшити та стиха рикати низьким нутряним голосом. Пенелопа від жаху аж завмерла. Єдиноріг теж почув цей звук, але, видно, так втомився, що не міг бігти далі, тільки впав на землю і прищулив вуха, а очі його наполохано розширились. І тут василіск, вочевидь, нанюшив слід, бо звитяжно кукурікнув, аж кров похолола в жилах, а потім чимдуж побіг.

Пенелопа опинилася в дуже скрутному становищі. Вона щиро хотіла допомогти маленькому єдинорогові, але знала, що кожен її крок, найменший рух може привернути увагу василіска та стати фатальним і для маленького єдинорога, і для неї самої. Проте дівчинка все-таки обмірковувала план — хоч і небезпечний, зате надійний. Вона помітила, що василіск виявився не дуже вправним слідопитом — кілька разів зовсім губив слід і блукав по колу, стиха квокчучи. Значить, якби їй вдалося перебити запах єдинорога, василіск міг би остаточно загубити його слід. Але був лише один спосіб це зробити: перебити запах єдинорога своїм власним. Вона розуміла, що план дуже ризикований, і якщо він провалиться, то розлючений василіск може спалити їх обох. Але Пенелопа знала і те, що якщо довго думати про це — і про ризик теж, — то відвага може її покинути, тому дівчинка підхопилася з місця, зигзагами побігла поміж кущів туди, де лежав єдиноріг, і взяла його на руки. Малий, мабуть, подумав, що на нього знову хтось напав, ще якийсь василіск, перелякано стиха заіржав і заходився буцати її рогом та брикатися.

— Перестань битися, дурнику, — прошепотіла Пенелопа. — Перестань, заспокойся. Я твій друг. Я хочу тобі допомогти.

При слові «друг» єдиноріг перестав битись і тихо ліг у неї на руках, лише зиркаючи великими і наляканими темно-синіми, як фіалки, очима.

— Друг? — тихо перепитав він. — Друг?

— Так, — шепнула Пенелопа. — Лежи тихенько, я спробую тебе врятувати.

Єдиноріг був маленький, як фокстер’єр, але, як на зло, досить важкий, і Пенелопа швидко це відчула. Вона задкувала схилом, перебігаючи від куща до куща тільки тоді, коли василіск нахиляв голову і принюхувався, бо побоювалась, що в нього може виявитися гострий зір. Захекана, вона дісталася до вершини й вирішила переконатись, чи спрацював її план. Дівчинка боялась навіть подумати, що станеться, якщо василіск піде по її слідах. Василіск саме підходив до того місця, де Пенелопа взяла на руки єдинорога, і тепер вона стежила за ним, тамуючи подих. Василіск опустив дзьоб до землі, обнюхуючи все довкола, аж зненацька став дибки і перелякано заревів. Його очі заплющилися, він несподівано сильно чхнув. Полум’я і дим вирвалися з його ніздрів і випалили велику чорну пляму на пурпуровій траві. Він чхав нестримно, знову й знову, і за кожним разом спалював траву або кущі. На превеликий подив Пенелопи, він ніяк не міг зупинитись і поводився так, наче в нього стався страшний напад алергії. Нарешті з його очей потекли сльози, і він, голосно чхаючи, повернувся і кинувся геть, залишаючи за собою випалену траву й обгорілі кущі.

— От і добре, — сказала Пенелопа, не знаючи, чи гніватись, а чи радіти. — Не знала, що від мене так тхне. Але, хоч би там що було, ворог таки втік.

— Дякую, ти врятувала мені життя, — сказав єдиноріг приємним голосочком. — Ти дуже добра і дуже смілива.

— Ну, не знаю, — відказала Пенелопа, — нам просто дуже пощастило, і це головне. Але, скажи-но мені, якого лиха він тебе переслідував? І що ти тут робиш сам-один? І де твої тато і мама?

— Наш табун он там, — показав єдиноріг. — Я втік від них, бо хотів навчитися буцатись і трохи потренуватися.

— Що-що ти хотів? — перепитала Пенелопа.

— Побуцатись, — повторив єдиноріг і хитнув головою вгору-вниз так, що його ріг зблиснув. — Рогом, розумієш? У нас щороку проводиться великий турнір із буцання. Тепер я вже великий і братиму в ньому участь, а оскільки я кронпринц, то мушу здобути перемогу, розумієш?

— Кронпринц? — здивовано перепитала Пенелопа.

— Ага, — відповів малий. — Я Септімус, кронпринц єдинорогів. Мої тато і мама — король і королева.

— Тим більше ти не повинен був відбігати від своїх, — суворо сказала Пенелопа. — Подумай тільки — кронпринца єдинорогів могли захопити василіски.

— Я розумію, — промовив Септімус, і в його голосі вчувалося каяття, — але мені необхідно було попрактикуватися в буцанні, а корковий ліс — ідеальне місце для цього, бо якщо вибрати великий корок, то ріг залишається майже неушкодженим.

— А твої мама і тато знають, що ти тут? — запитала Пенелопа.

— Ні, — відповів Септімус. — Я їм не казав. Вони завжди зчиняють таку бучу!

— Але вони, мабуть, уже місця собі не знаходять! Послухай, тобі треба чимскоріш бігти до них.

— Так, я знаю, — погодився Септімус. — Але, будь ласка, поясни їм, що це не з моєї вини мене переслідував василіск.

— Добре, — відповіла Пенелопа. — Але чому ж він тебе переслідував?

— Він казав, що хоче забрати мене до себе в замок, щоб василіски отримали важіль впливу на єдинорогів, — відповів Септімус. — І йому все-таки один раз вдалося впіймати мене, але я добряче буцнув його і втік. Він не ризикнув дихнути на мене вогнем, бо я був йому потрібен живим, розумієш? І це дуже добре, бо він міг спалити мою гриву і хвіст, а вони такі гарні, правда?

Пенелопа здригнулася від цих слів.

— Так, дуже гарні. Що ж, краще тобі піти зі мною до моїх друзів, а ми вже якось спробуємо повернути тебе в сім’ю.

І вони пішли до гурту. Септімус весело вистрибував довкола Пенелопи і, здавалося, зовсім забув, якої небезпеки йому щойно пощастило уникнути. Коли вони прийшли, Пітер і Саймон не зводили з них захоплених поглядів, бо вперше в житті побачили справжнього єдинорога, та ще й почули, як ризикувала Пенелопа, щоб врятувати його від василіска.

— Слово честі, я б неодмінно всіх вас покликала, якби могла, — виправдовувалась Пенелопа, — але я не мала часу. Я мусила діяти негайно.

— Сподіваюсь, це дурнувате створіння хоча б подякувало тобі, — суворо сказав Папуга. — Такий легковажний бешкетник не заслуговує на порятунок.

Але Септімус цього не чув. Він знайшов під кущами якусь калюжку