Читати книгу - "Балакучий пакунок"

коли і де їм випаде така нагода. Тож вона дістала велику плитку шоколаду, жменьку родзинок, жменьку мигдалю і влаштувала імпровізований пікнік. Діти взялися до їжі — і тільки зараз відчули, як насправді зголодніли. Дульчібелла від шоколаду, горішків і родзинок відмовилась.

— А стрибунця у вас часом немає? — замріяно запитала вона. — Чи двійко мушок?

— На жаль, нема, — відказала Пенелопа.

— Ох, я так і знала, — сказала Дульчібелла. — Але не біда…

Після сніданку діти порозкладали свої речі сушитися на піску. І незабаром почули знайомий голос:

— Агов, люди, агов! — це прилетів Папуга і дуже вправно приземлився на березі.

— Чудові новини, — відсапуючись, промовив він і переклав підзорну трубу з дзьоба під крило. — За півмилі звідси пасеться череда місячних телят. Спочатку я їх не помітив, бо ці дурнуваті створіння ховалися під деревами.

— Добре, — сказав Пітер, — то що нам робити далі?

— Далі нам треба роздобути желе, — відповів Папуга.

— Желе? — перепитав Саймон. — Ти справді сказав «желе»?

— Так, — нетерпляче підтвердив Папуга. — Ви з Пітером підете зі мною, а Пенелопа з Дульчібеллою залишаться тут.

— Ні, — рішуче заперечила Пенелопа. — Якщо ви підете на пошуки місячних телят чи якогось желе, чи чогось там іще, то і я піду з вами.

— Ну, нехай, — кивнув Папуга, — тоді тут побуде Дульчібелла.

— Ні, нізащо, — не погодилась павучиха. — А якщо раптом сюди припливе крокодил?

— Тут нема крокодилів, і ти це чудово знаєш, — дорікнув їй Папуга.

— Розумієш, Дульчібеллочко, — втрутилася Пенелопа, — якщо ти все-таки залишишся тут, Папуга буде ще кращої думки про тебе.

Дульчібелла повагалась хвильку і погодилась:

— Гаразд, я залишаюсь, але за умови, що ви повернетесь не пізніше, ніж через три дні.

— Тоді ходімо, — зрадів Папуга. — Вам доведеться перебрести річку аж до протилежного берега, он до тої мілини, а тоді я покажу, де шукати череду.

Вони залишили Дульчібеллу стерегти речі, а самі перейшли річку вбрід і рушили далі пурпуровими травами поміж розсипів квіток до далекого коркового лісу.

— А хто такі ці місячні телята? — поцікавилась Пенелопа в Папуги, що сидів у неї на плечі.

— Це найкорисніші у світі створіння, — відповів Папуга, — але мушу сказати, що це радше результат випадку, ніж задуму. Розумієш, це були перші дні існування країни Міфології, коли Г. Г. створював всілякі корисні речі, такі як, наприклад, коркові дерева. І він захотів створити корову, в якої молоко ніколи б не закінчувалося, але за основу мусив взяти міфічне місячне теля, така була ідея. Але, на лихо, сталося так, що в цей особливий день Г. Г. загубив окуляри, і тому ненароком зліпив докупи три чи чотири заклинання. Проте виявилось, що все вдалося якнайкраще. Бідолашний Г. Г. тоді дуже засмутився. А згодом усі переконалися, що це його найдосконаліший і найуспішніший винахід.

Вони йшли поміж деревами туди, звідки долинало дзеленчання дзвіночків і тихе мукання — як від звичайної череди на пасовиську. Й ось перед ними — галявина, а на ній пасуться місячні телята. Діти вражено витріщились на них.

— Трохи дивні на перший погляд, правда ж? — гордо запитав Папуга.

— Дивні? Та це найфантастичніші створіння у світі! — відказав Пітер.

— Здається, ніби їх зліпили з різних кавалків і часточок усього, що тільки є, — сказала Пенелопа.

Місячні телята скидалися на гігантських темно-зелених равликів із надзвичайно гарними золотими і зеленими мушлями на спинах, але замість ріжок спереду, як у звичайних слимаків, у них красувались вгодовані телячі голови з бурштиновими рогами і копицею кучерів між ними. Місячні телята з великими, темними, вологими очима повільно плазували по пурпуровій траві, як слимаки, і скубли траву, ніби корови. Час від часу якесь теля підіймало голову і задушевно мукало: «Му-у-у».

— Вони небезпечні? — спитав Саймон, зачаровано дивлячись на них.

— Господи, звичайно, ні, — вигукнув Папуга. — Це найдобріші і найтупіші створіння у всій країні, але, на відміну від найдобріших і найтупіших людей, вони надзвичайно корисні.

— А яка від них користь? — запитала Пенелопа.

— Молоко, — відповів Папуга, — і місячне желе — мабуть, одна з найкорисніших субстанцій, відомих нині.

— А звідки у них тече молоко? — замислено спитав Пітер.

— Із мушель. На кожній мушлі є три крани: на двох написано «гаряче» і «холодне», достатньо повернути краник — і потече гаряче чи холодне молоко, на будь-який смак.

— А третій кран? — запитав Саймон.

— Вершки.

— О Боже! — Пітер обожнював вершки, — вони справді надзвичайно корисні.

— А желе, — запитала Пенелопа, — звідки береться?

— Ох, — зітхнув Папуга, — ви бачили, як слимак залишає за собою слизький слід? Вони роблять так само, тільки після них залишається місячне желе, та й то лише тоді, коли їх попросять.

— Фе, — скривилась Пенелопа. — А навіщо вам так багато желе?

— Воно застигає пластами, — пояснив Папуга, — і стає найціннішим матеріалом. Перш за все, воно має здатність залишатись холодним у спеку і теплим у холод.

— Що? — вражено перепитав Пітер.

— Я кажу, що коли з нього зробити дім, одяг чи щось таке, — пояснив Папуга, — то в ньому буде тепло в холодну погоду і прохолодно у спеку.

— Це добре, — замислено промовив Саймон.

— Пласти желе просто збирають і складають у стоси, — вів далі Папуга, — а коли треба, беруть один пласт і з нього щось вичаровують.

— Вичаровують? — перепитала Пенелопа. — Як це розуміти?

— Зараз покажу, — сказав Папуга. — Підійдіть-но ближче.

Вони підійшли до телят. Дивні створіння підняли голови і приязно глянули на них. Вони скубли траву і час від часу мелодійно мукали: «Му-у-у-у». Діти помітили телячого ватажка. Він був більший від решти, а на шиї в нього висів великий золотий дзвіночок із написом «Ватажок».

— Добридень, — привітався Папуга.

Ватажок втупився в нього і протяжно привітався: «Му-у-у-у-у».

— Не дуже цікавий співрозмовник, — прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. — Занадто обмежений словниковий запас.

Ватажок і далі привітно дивився на них.

— А тепер, друже, — продовжив Папуга, — подаруй нам кілька пластин желе. Будь ласка.

Ватажок із розумінням кивнув головою, а тоді повернувся до череди і протяжно, співуче замукав. Усі телята відразу стали в коло, голова до хвоста, а ватажок зайняв місце в центрі. Коли всі приготувалися, ватажок завів свою пісню — почав гойдати головою туди-сюди так, щоб дзеленькав дзвоник, і подавав голос: «Му-у-у, му-у-у, му-у-у». І тоді вся череда ковзала по колу і хором енергійно мукала: «Му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у».

Усе це лунало занадто гучно і навіть гнітюче, але діти помітили, що під час ковзання щораз інше місячне теля залишає слід, схожий на нефритово-зелений рідкий клей, а наступне теля розкачує його на тонкі гладенькі прозорі листи.

— Добре, добре, вже досить! Дякую! — гукнув Папуга, намагаючись перекричати хорове мукання.

Місячні телята, трохи спантеличені, зупинилися, їхні голоси завмерли, а на траві залишилося зо два десятки пластів, схожих на тонке і крихке зелене скло.

— Ніяк не можуть навчитися рахувати, — роздратовано сказав Папуга. — Ну, нехай, усе одно знадобиться.

Пенелопа підняла одну пластину й відчула, що вона пружна й легка, мов павутина.

— О, воно схоже на