Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Добре, — погодився Штефанко.

Той чоловік був мудрецем. Помудрує вдома, потім іде до інших мудрувати. Правда, мав один великий ганч: любив грати у карти. Насипав золота у тайстру і йшов до панів. Грав цілі дні й ночі. А Штефанко, пильнуючи хату, качався по траві.

Минуло кілька років. У наймита виросла страшна борода, а волосся спадало на плечі. Леґінь не мився і не міняв одягу. Став таким диким, що його назвали Потворою.

Мудрець спокійно відповів:

— Тяжкою є дорога до втіхи. Хочеш знати втіху, то мусиш перед тим і поплакати. Коли щось робиш, май терпіння і думай про кінець.

Слуга більше не згадував, що ходить як опудало.

На сьомий рік мудрець узяв золота і подався в місто. Там сів з великим князем грати в карти.

Першого дня виграв у князя всі гроші. Навіть ті, які лежали в скринях.

Панисько розсердився:

— Граємо на всі мої володіння!

Грали день і ніч. Мудрець виграв у багатія всі фільварки, ліси і озера. Князь аж заревів:

— Граємо на мої три палаци!

Три дні і три ночі хряскали картами об стіл. Випили три бочки вина і скурили три мішки табаки. Мудрець виграв у пана й палаци.

Тоді князь заплакав.

— Не плач, шляхетний пане, — озвався мудрець. — Даю тобі одну добу на те, аби-сь звільнив мені маєтки й вийшов на вулицю у тім, що є на тобі.

Князь заридав ще дужче. Мудрець говорив далі:

— Але як хочеш, аби все добро залишилося твоїм, то най одна з твоїх доньок вийде за мого наймита.

— Того дикуна? — витріщив очі князь. Потім сів у бричку і без слова поїхав додому.

Доньки побачили його і запитують:

— Чому татусь сумує?

Князь розповів:

— Так і так. Я програв у карти все багатство. Завтра мусимо виходити з палаців. Але ми залишимось багатими й надалі, якщо котрась із вас стане жінкою Потвори.

Старша відповіла:

— Бути жінкою страховиська? Ні за що на світі!

Середуща вигукнула:

— Наш татусь здурів!

Князь уже заплакав. Але найменша донька відповіла:

— Я піду за нього.

Князь сів на коня і полетів до мудреця.

— Добре, князю, — відповів йому мудрець. — За тиждень приїдеш з донькою і гістьми. Дивись, аби все було гаразд, як то має бути в порядних людей.

— Це вже моя гризота, мудрагелю.

Князь почав готуватися до великого весілля.

Мудрець теж не спав. Три дні носив із Пруту воду. Грів у казані і мив-відмивав рапавицю, що наросла на слузі за цілих сім років. Потім покликав з міста найліпшого цирульника. А як одягнув хлопця в новеньке убрання, то гай-гай! Перед ним стояв такий леґінь, як травневе сонечко.

У неділю зранку зібралися гості. Стали чекати князя з найменшою княжною.

— Їдуть! їдуть! — загукали з вулиці.

Молоду зустріли. її разом з родичами запросили в хату, всіх посадили за столи. Штефанко сів коло княжни, але вона на нього й не дивилася. Князь і його гості теж сиділи мовчки. Дивилися на двері й чекали. Княжна несподівано встала і спитала:

— А де мій молодий?

— А я тут, коло тебе, — підвівся Штефанко.

Гості глянули на нього і сплеснули в долоні. Ніколи ще не виділи такого легіня. Вже не хотіли і гостини. Було втіхи аж до стріхи!

Штефанко й княжна побралися, а добрий мудрець далі обігравав багатих і пускав їх з торбами попід людські плоти.

ЯК ДУРНЯ ЖЕНИЛИ[28]

Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:

Гоп-са-са, ковбаса,

Мазуречик Мундзьо! Гей-га! 

Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:

— Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком — може, сподобаєш.

На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров'яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панєнок — хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров'ячим оком у лице:

— Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.

— Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! — крикнула панєнка.

Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:

— Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…

— А вона що?

— Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.

— Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніц-нічого не розуміє!

Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.

— Чому, сестро, не ожениш Мундзя?

— Та з ким оженю, коли панєнок мало, а хлопки не хочу…

— Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…

— Най іде! — зраділа пані.

Дала синові хліба з повидлом і наказала:

— Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!

Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з'їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:

— У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?

Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.

— Най буде, — сказав і покликав доньку.

Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.

Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й доїдає хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.

А була зима. Почав падати сніг.

— Ох, мете! — сказала дівчина.

Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:

— Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.

Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:

— Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси в сусідів гавкають.

Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.

— Завтра засватаємо іншу панєнку.

— Нєх бендзє,— мовив парубок.

На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й