Читати книгу - "Чарівне горнятко"

Мороз казився від кожуха. Почав пекти ноги. Баба так тремтіла, аж миналася.

Опівночі дід з'явився знову.

— Замерзаєш, бабко?

— Йой, замерзаю, діду. Морозисько сів мені на ноги.

— Бери, бабко, мій другий кожух.

— Дякую, діду, аби-сь здоров був.

Зігрілася баба і навіть задрімала. Але перед дниною збитошний морозисько заліз під кожух і почав нею трясти. Знову прийшов дід:

— Замерзаєш, бабко?

— Замерзаю, діду. Морозисько не дає мені зятя дочекатися.

Дід скинув із себе і третього кожуха.

— Дякую, діду, аби-сь здоров був…

Дід зник, ніби приснився.

Вранці приїхав зять. Думав, теща вже закоцюбла, а вона дивиться на нього з трьох кожухів і питає:

— Де ти був так довго?

— В яру, заслаб кінь. А ви звідки маєте оці кожухи?

— Від якогось діда. Аж три рази приходив до мене.

Зять забрав стару додому.

Скільки жила ще на світі баба, нічого не робила, тільки розповідала старим і молодим про доброго діда. Я все те чув і вам розповів.

ЯК У СЕЛІ ЗАВІВСЯ ЧОРТ[26]

Одна жінка мала сина. Доки ще був малий, то тримався хати, а як підріс, то ніби у нього п'яти розсвербілися. Одного разу він сказав:

— Плачте не плачте, мамо, а я йду у світ… Лишаю вас одну.

— Таж ти ще не знаєш, що не з усього, що літає, можна борщ варити!

— Не журіться, мамо, я навчуся. А тут не хочу коріння пускати…

І пішов. Іде день, два, три… Під вечір зайшов до густого лісу, де хотів заночувати. Щоб вовки його не з'їли, виліз на дуба і розгніздився у розсосі. Коли прийшов сон, йому почулося з-під дуба:

— Ну, коли ж ти старостів пришлеш?

— Пришлю через тиждень.

— Хто знає?

— Знає той, який над нами.

Леґінь крикнув з дуба:

— Не бреши, нічого я не знаю!

Хлопець і дівчина як почули отой голос з неба, то так драпонули, що земля задудніла.

Уранці леґінь зліз на землю і знайшов під дубом плаща і хустинку. Одягнувся, витер носа і пішов своєю дорогою.

Прийшов у село. Плентається вулицями, а голод аж світиться з його очей. Коло хати якогось ґазди побачив черешню. «Попасуся трохи», — подумав собі і виліз на дерево. З'їв жменю черешеньок — і прив'язав душу. Раптом глип — господар запрягає коні, а ґаздиня поклада на фіру калачі, курку і сіль. Потім вона винесла дитину і сама сідає. Ґазда замкнув хату, поклав ключ під поріг і взяв у руки віжки:

— Вйо!

«Поїхали, мабуть, на весілля, але горілка ще мусила лишитися в хаті!» — подумав леґінь і зсунувся з черешні. Відімкнув хату й справді — знайшов там горілку, калачі та шмат ковбаси. Почав частуватися:

— Вип'ю за молодих, аби були щасливі! — І випив.

— Вип'ю за здоров'я ґазди і газдиньки! — І випив.

— Вип'ю за здоров'я їх дитинки! — І випив.

— Вип'ю, аби й моя мамка не журилася! — І випив.

Видудлив цілу пляшку горілки. З'їв півкалача і довжелезну ковбасу. Після того закортіло спати. Глипнув, а над ліжком звисає колиска. «Я, мой, не пам'ятаю, коли-м колисався. Ану, як то колись було», — подумав леґінь і заліз у колиску. Погойдався трошки і заснув.

Увечері вернувся ґазда з ґаздинею. Дуже здивувалися, що двері не замкнені, ковбаса кудись зникла і горілка випита…

— У нас були злодії! — сказав чоловік.

Жінка побігла до комори, подивилась по кутках.

— Усе на місці, чоловіче, — відповіла й почала розповивати на ліжку дитину.

А леґінь добре виспався, сів у колисці й позіхнув. Ґаздиня дуже спудилася, заверещала й вибігла надвір до чоловіка, що розпрягав коней.

— Йой, тікаймо, бо в колисці чорт! — кричала не своїм голосом.

Ґазда і ґаздиня бігли вулицею так, що аж болото розліталося. Леґінь теж почав тікати і навіть не помітив, що біжить за ними. Ґазди озиралися і аж землю рвали ногами. Нарешті леґінь забіг в одну вуличку. Глип, а двері в якійсь хаті відчинені нарозтвір. Забіг до сіней і — шусть у порожню бочку.

«Ну, думає, тут ніхто не вздрить. Можна спокійно переночувати».

І почав дрімати. Але небавком приторохтіла якась фіра і стала перед хатою.

Почувся голос:

— Жінко, допоможи зняти мішок з воза!

— А де ти був так довго?

— Та, ади, поламалися лотоки у млині. А потім прибіг Проць Фуфлик із жінкою ні живий ні мертвий. Сказали, що до них заліз якийсь дідько — з'їв два калачі, випив око горілки і стеребив найдовшу ковбасу. Гнався потім за ними усю вулицю. Люди побігли до Проця, а я, ади, додому, бо знаю, що ти боїшся чортів.

Взяли мішок з воза, понесли у сіни і висипали з нього муку в бочку, в якій дрімав леґінь. Він нараз схопився і почав кахикати.

— Чоловіче, у бочці є дідько! — заверещала жінка.

Чоловік схопив її за руку і —драла на вулицю.

Парубійко зрозумів, що йому тут нічого чекати. Вискочив з муки і теж драла — за ними. Біг, як олень, аж раптом побачив коло одної хати отворений курник. Шусть туди й поліз на верхні банти. Сів і сидить. Отам скоро й заснув.

Уранці ґазда вийшов надвір і дуже здивувався, що в курнику кури кудкудакають. Напевно, залізла туди якась біда! Чоловік просунув голову в курник і побачив легіня, що ще спав.

Побіг до хати й каже:

— Жінко, в курнику сидить той самий чорт, що завівся в нашому селі.

Жінка перехрестилася.

— Давай, небого, свячену воду.

Ґазда схопив глечик зі свяченою водою, підійшов до курника і хлюпнув сплячому в лице. Той прокинувся, заверещав і гепнувся з бантів просто ґазді на голову. Та одразу зірвався на ноги і так тікав, що зупинився тільки дома. Після того вже не залишав стару матір одну — сидів собі дома і згадував ту казку, що з ним сталася.

ПОТВОРА І МУДРЕЦЬ[27]

Жив собі на світі сирота Штефанко. Лишився самий-самісінький, як серед води. Ходив від хати до хати, аби хтось дав кавалок хліба.

Коли підріс трохи, Штефанко вже соромився простягати руку за милостинею. Пішов шукати господаря, аби взяв на службу.

Дорогою здибав якогось чоловіка.

— Добридень, вуйку! Куди йдете?

— Іду шукати парубка, аби став до мене на роботу. Служба не тяжка: я сам нічого не роблю, а слуга має мені помагати.

Штефанко посміхнувся:

— Та я є той самий, якого ви шукаєте.

Чоловік поплескав його по плечу:

— Коли це так, то слухай сюди. Будеш мені служити сім років. За той час не смієш