Читати книгу - "Чарівне горнятко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прийшли в село, зайшли до хати, де була панєнка:
— Добрий вечір вам!
— Добрий вечір. Просимо сідати.
Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.
— Ми чули, — сказав вуйко, — що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.
Тато покликав доньку. Та подивилась на парубка й мовила:
— Файний панич…
— Ану, дорогі гості, просимо до столу!
Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:
— Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.
Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.
— Най тебе шляг трафить!
Через кілька днів пішли сватати панєнку аж у п'ятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей — боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.
— О, доброго зятя будемо мати! — тішився господар.
Мундзьо сподобався і дівчині. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо — глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:
— Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!
Схопив макітру, стис межи колінами і почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гей-га!
Панєнка спудилася й каже:
— Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за п'ять косарів. Най іде собі!
Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:
— А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?
Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:
— Ну, як, Мундзьо вже має пару?
— Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию.
Більше нікуди не піду, — відповів їй брат.
— Я дам тобі морг поля і корову, — обіцяла Ванда.
Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.
Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:
— Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути… Завтра підемо до п'ятої, а потім до шостої…
Господар і господиня аж поблідли.
— Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. — крикнув старий мазур.
— Не гнівайтеся, господарю, — почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. — То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип'є, то ще не таке може наговорити.
Мазур втихомирився.
Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьола вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:
— Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!
— Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає,—сказала молода.
— Най собі чекає. Мені що до того?
Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.
Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.
ПРО ХИТРОГО ГУЦУЛА[29]
Жив собі колись один гуцул. Багато років служив у цісарськім війську, але нічого доброго він там не навчився, бо ніколи не був при шкряббараболі, а все лише на шваромлінії. Зате умів файно догори підкручувати вуса і підмальовувати їх шварцем. За це його називали гуцулом-штрамакою.
Коли постарів трохи, цісар дав йому за службу порожню жовнірську торбу й випустив за браму.
«Бодай тебе шляг трафив, вельможний цісарю!» — подумав гуцул і пішов до Коломиї. Подивився там на Коломию й — гайда у свої гори. Пожив день, посидів другий, а на зуба нема що покласти. Щоб не пропасти з біди, взяв дубельтівку, наклав куль у тобівку й пішов на полювання. Ходить неборака горами-лісами і все — бабах та бабах… Вистріляв усі кулі, а не застрелив і ворони.
«Що маю робити? — подумав собі гірко. — Піду найматися до пана, бо голод то є псові брат».
Іде сумний стежкою, коли глип, а перед ним ведмідь з дикою свинею. Гуцул перепудився. Хапнув дубельтівку, помацав тобівку, але там — як у нього в животі. Аби не стати полоненим у якогось звіра, видряпався жваво на смереку.
Ведмедисько відав, що до чого, й каже:
— Ми звідси не підемо, доки ти не злізеш. Я тебе навчу, як маєш ходити з дубельтівкою в ліс! — І до дикої свині: — Сідаймо, кумо, тутечки!
Сидить ведмідь з кумою під смерекою і ані руш із місця. Минула година, дві, три… Сонце вже на сажень від заходу, гуцулові-штрамаці затерпли ноги й руки, а черево кричить, що горло повісилось. Та він, перейшов усю Боснію та Герцеговину, в Адріятиці онучі прав, під Стамбулом турка бив, а тут, ади, від страху перед якимось не-стриженим ведмедем на дереві сидить! Треба щось штудерувати, бо чиста пропаденція.
Гуцул-штрамака нахилився із смереки й каже до ведмедя:
— Мой, ти, вуйку! Ти такий статечний ґазда на всі гори, маєш тисячу пасік, а вибрав собі за любаску якусь невмивану свиню… Таж її голосочком чортів можна пужати, а рийкою помиї хлебтати. Не файно, бре!
— А тобі що до того? — пробурмотів ведмідь.
— Та нічого. Але ж бо ти ганьбиш свій шляхетний рід. Завтра піду до твоєї жінки-ведмедихи і розповім їй, як ти по лісі шпацирував з ніхтолицею свинею. Жінка тобі кожуха полатає і на голові баняка розіб'є. Накарбуй собі оце на носі.
Ведмідь дуже напудився:
— Та я, бігме, нічого не маю з цією свинею. Вона мені байдужа, як отой гнилий пеньок. Моя ведмедиха — файніша молодичка. Я її не проміняю на свиняче рило…
— А чому ти шпацирував з нею?
— Та сидів-им собі у малині, а вона підпантрувала і прибігла: «Меду хочу, куме!»
— Ох, ти, брехуне! — крикнула дика свиня. — Нащо чоловікові диму в очі пускаєш? Ти сам підліз до мене, коли-м у городі мандибурку рила. Хіба не ти просив, аби-м зготовила колоченої мандибурки з квасним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівне горнятко», після закриття браузера.