Читати книгу - "Симпатик"

— Готовий до сповіді? — спитав Бон. Він говорив так само, як і стріляв: різко й коротко. — Я знав, що цей день близько. Просто не казав уголос. Це заперечення, так?

Я кивнув і відповів:

— Ти винен тільки у тому ж, у чому винні всі жителі Сайгона. Ми всі це знали і не могли нічого з цим зробити, принаймні саме так ми думали. Але завжди може статися що завгодно. Це і є надія.

Він знизав плечима, вивчаючи вогник на кінці сигарети.

— Надія рідка, — сказав він. — Відчай густий. Наче кров.

Бон вказав на шрам на своїй долоні, у пальцях якої тримав сигарету, прорізаний чітко по лінії життя.

— Пам’ятаєш?

Я підняв свою праву долоню з таким саме шрамом. Ще один був у Мана. Ми бачили цю мітку щоразу, як розкривали долоні перед пляшкою, сигаретою, зброєю чи жінкою. Наче воїни з легенд, ми присягнулися померти один за одного, зваблені романтикою шкільної дружби, об’єднані вічними цінностями, що ми бачили один в одному, — вірністю, чесністю, переконаністю, прагненням лишатися поряд з друзями й підтримувати наші вірування. Але у що ми вірили в чотирнадцять років? У дружбу та братерство, у нашу країну та її незалежність. Ми вірили, що можемо, якщо буде потреба, віддати життя за своїх побратимів і свій народ, але не знали точно, як саме нас до цього закличуть і ким ми станемо. Я не міг передбачити, що Бон одного дня приєднається до «Програми Фенікс», щоб помститися за вбивство батька, і отримуватиме завдання вбивати людей, яких ми з Маном вважали товаришами. А добросердечний, щирий Бон не знав, що ми таємно прийдемо до віри в те, що єдиний спосіб врятувати нашу країну — стати революціонерами. Ми всі троє йшли за своїми політичними переконаннями, передусім саме з тих причин, які привели нас до духовного братства. Якби обставини привели нас до ситуації, де ціною нашого побратимства стала б смерть, я не сумніваюся, що ми з Маном заплатили б її. Наші зобов’язання були написані в нас на долонях, і під цим нестійким світлом від далеких спалахів магнієвих вогнів я провів пальцем по шраму.

— Твоя кров — моя, а моя кров — твоя, — промовив я нашу юнацьку присягу.

— Знаєш, є ще дещо, — сказав Бон. — Відчай густий, але дружба густіша.

Після цього вже нема чого казати, бо нашої дружби було достатньо. Але ми зауважили звук «катюш», що сичали десь здалеку, наче бібліотекарки, вимагаючи тиші.

Розділ 3

Дякую, любий Коменданте, за зауваження до моєї сповіді, що їх ви з комісаром передаєте мені. Ви питали, що я мав на увазі, пишучи «ми» чи «нас», у тих випадках, коли я ототожнюю себе з південними солдатами та евакуйованими, за якими я мав шпигувати. Чи не годиться мені говорити про цих людей, про моїх ворогів, «вони»? Зізнаюсь, провівши майже все своє життя серед них, я не можу не спочувати їм, як і багатьом іншим. Моя слабкість у спочутті до інших багато в чому пов’язана з моїм статусом байстрюка, не кажучи вже про те, що коли ти байстрюк, то від природи схильний до спочуття. Чимало байстрюків поводяться як покидьки, і я вдячний своїй ніжній матері, бо вона навчила мене того, що гідна поведінка розмиває межу між нами та ними. Зрештою, якби вона не розмила межу між служницею та священиком чи не дозволила її розмити, мене б не було на світі.

Отже, народившись поза шлюбом, зізнаюся, що сам від думки про одруження почуваюся дуже незручно. Парубоцьке життя — одна з несподіваних переваг незаконнонародженості, адже більшість родин гідної здобичі в мені не бачили. Я був небажаним навіть для тих родин, дочки яких мали змішане походження, бо самі ці дівчата зазвичай прагнули втиснутися до соціальної підойми через вдалий шлюб з чистопородними чоловіками. Друзі та незнайомці зітхали, вбачаючи в парубоцтві частину тої трагедії, на яку приречені байстрюки, однак для мене самого воно не лише було свободою, але й пасувало до мого підземного життя крота, якому ліпше рити свої нори самому. Як нежонатий, я міг без жодного наслідку базікати з дівчатами, що безсоромно вихвалялися своїми стрункими ніжками перед натовпом, обмахуючи вчорашніми числами жовтої газети свої спітнілі декольте, звабливо збільшені бюстгальтерами атомного віку. Дівчата звали себе Мімі, Фіфі та Тіті — цілком звичні імена для їхнього кола, однак цей тріумвірат був достатньо потужний, щоб сповнити радістю моє серце. Можливо, вони вигадали ці імена просто там, міняючи їх з такою ж легкістю, як і клієнтів. Тоді їхня грайливість була простим професійним рефлексом, набутим за роки старанного навчання та відданої практики. Я відчуваю незмінну повагу до професіоналізму кар’єрних повій, які носять свою безчесність відкритіше за юристів, хоча і ті, й ті беруть гроші погодинно. Але, якщо говорити лише про фінанси, пропускаєш головне. У ставленні до повій краще відчути себе театралом — розслабитись і на час вистави забути про недовіру. Не годиться тупо наполягати на тому, що вистава — це лише купка людей, що розіграють перед вами фарс лише тому, що ви заплатили за квиток, або ж, навпаки, повністю вірити в той міраж, який ви бачите. Наприклад, дорослі чоловіки, що кривляться від самої думки про існування єдинорогів, можуть зі сльозами на очах стверджувати реальність ще рідкісніших і міфічніших створінь. Йдеться про повій, у грудях яких б’ється золоте серце і яких можна знайти лише в найвіддаленішому порту та найтемнішому кутку прокуреної таверни. Запевняю вас, якщо у повій і є щось золоте, то це точно не серце. Те, що є люди, які вважають інакше, — заслуга талановитих актрис.

У цьому сенсі ця трійця була з досвідчених виконавців, чого не скажеш про сімдесят чи вісімдесят відсотків повій столиці та прилеглих міст, а нараховувалось їх, виходячи з сумлінних досліджень, неофіційних даних та випадкової вибірки, десятки або ж навіть сотні тисяч. Здебільшого то були бідні, неосвічені сільські дівчата, що не мали змоги заробити інакше, аніж блошиним життям на хутрі дев’ятнадцатирічного американського вояка. Поки його штани роздувалися від інфляційного потоку доларів, а юний мозок набрякав від жовтої лихоманки, яка вражає чимало західних чоловіків у країнах Азії, цей американський солдат раптом собі на втіху дізнавався, що в цьому зеленогрудому світі він більше