Читати книгу - "Маруся Чурай"

а лови-но грушу! — А де ти спиш— А їсти там дають- — Ховайся, відьмо! Йдуть по твою душу! Уже підходять, на поріг стають! Оце і все з людьми моє прощання — ці діти, діти, цей ласкавий рій. Спасибі вам за дерево пізнання — оце єдине, де безсилий змій. ...Бряжчить залізо. 3 кам'яної пíтьми хтось тишину вигупує чобітьми. І входить смерть. Вона в людській подобі. "Не ридай мене, мати, зрящи во гробі! Не ридай мене, мати, зрящи во гробі..." Біля воріт юрмилися цікаві. Чого вже там ті люди не верзуть- Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві: — Везуть Марусю, людоньки, везуть! — Везуть Марусю за далекі гони, за сиве море тої ковили. Уже голів судейських макогони в степу на вітрі мідно загули. Вже п'яяний Дзизь ведмежу губу кривить, все поводи натягує: — Гаття! — А там в степу... а там в степу, як привид, стоять оті ворота в небуття. Все суне в степ, хто пішки, хто на возі. Отаман Гук дивується: — Куди-! Вам, люди, що, зі смертю по дорозі, що ви претеся гірше череди- Що їх веде — і доброго, і злого- Де є та грань — хто люди, хто юрма- Людей у брамі стримує залога. От добре хоч, що полку вже нема. Бо як би їм на все оце дивитись і проти кого вихопить шаблі- Та краще вже самому задавитись, ніж дівчину побачити в петлі! Лесько Черкес, той мало що не плаче. Є в нього кінь і шабля є крива. Пушкар сказав: — Залишишся, козаче. Тут теж потрібна шабля й голова. А що зміркуєш тою головою- Сторожа, судді, війт,— не підступи. Оце б схопити дівчину живою — та й мчати, мчати, мчати у степи! А люди йдуть... І що їм тут цікавого- О господи, спаси нас од лукавого! Кортить смертельне-.. А кортить, мабуть. Самі не знають, а таки ідуть. І піп з хрестом попереду... Це схоже на хресний хід... До шибениці-! Боже! Везуть людину чи від неї тінь- Усіх Скорбящих Радості. Амінь. Читає піп з євангелія. Млосно. По самий обрій стелеться трава. І так самотньо, так безодголосно кричить в степу десь чайка степова... А тут ще вітер, небо теж якесь, земля до ніг півпуда налипає. А тут ще всіх за петельки хапає отой на правду вражений Черкес. Питає: — Люди! Був же такий звичай— — коли вели на страту козака, виходить дівка, вкутавши обличчя, що він не бачить навіть і яка, і каже: — От що, я з ним поберуся! І віддавали ж смертника таки. А що, як я врятую так Марусю-! — То ти ж не дівка, тут же навпаки. В якій же ти їм з'явишся подобі- І що їм скажеш— Ні, не віддадуть. "...Настане час, і сущії у гробі почують глас Христа і ізидуть..." Піп дочитав. І знову рушили. Пройшли версти вже півтори. Вже десь далеко поза грушами лишились ближні хутори. І цвинтар той, де над гробками високе небо тишу тче, і ті хрести із рушниками як у сватів — через плече. Похід спинився. Свіжа стружка губила кучері в полин. Якась полтавська чепурушка вперед пропхалася з малим. Стояв поміст. Рябі отари далеко паслись на горбі. Гойдався зашморг. Бігли хмари. Хтось перемовився в юрбі: — Люди! Хто привів сюди дитину-! — Та воно ж маленьке, ще не розуміє. — То й чукикайте його дома, чого ж ви його привели сюди- — Пропустить матір, хай стане ближче. Хто-хто, а вона заслужила. — Перехрестіться, яку матір-! —Та Грицькову. — А-а-а, Грицькову. — Марýсину ж не випустили з міста. Вона ж така вже там, напівжива Там біля неї жінка Шибилиста, Ящиха теж лишилась, Кошова. І прокатилось натовпом строкатим: "Ведуть!" Тітки — біліші наміток. Проноза швець шепочеться із катом, щоб потім дав мотузочки шматок. Замовкли всі, ніхто й не ворухнеться. Лиш дві куми, сусідки Вишняка: — Диви яка, іде і не споткнеться! — Іде під зашморг, а диви яка! — На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса. — Ну, от скажіте, людоньки, навіщо такій убивці та така краса- — А це як хто. Я маю іншу гадку. Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця,— а так би й зняв би шапку. На смерть іде,— а так би й поклонивсь. — Бо ти такий вже, чоловіче, зроду, все б тільки очі й витріщав на вроду,— сказала жінка з усміхом терпким.— Знімати шапку-! Себто перед ким- Перед цією— Себто отакою, що отруїла власною рукою- Та щоб над нею обвалилась твердь! — Побійся бога, вона йде на смерть! ...Вона ішла. А хмари як подерті. І сизий степ ще звечора в росі. І з кожним кроком до своєї смерті була усім видніша звідусіль. Стояли люди злякані, притихлі. Вона ішла туди, як до вершин. Були вже риси мертві і застиглі, і тільки вітер коси ворушив. І тільки якось страшно, не до речі, на тлі тих хмар і зашморгу, була ота голівка точена, ті плечі, той гордий обрис чистого чола. І в тиші смертній, вже такій, аж дивній, коли вона цілує образок,— на тій високій шиї лебединій того намиста доброго разок. Аж навіть кат не витримав, зачовгав заніс мішок, узявшись за краї — чи щоб вона не бачила нічого, чи так нестерпно бачити її. А он стоять особи урядові, щоб тут же й смерть засвідчити судові. О господи, прости нам цю ганьбу!.. І раптом вершник врізався в юрбу. Зметнувся кінь, у піні, дибаластий. Папером вершник у руці стрясав: — Спиніться! Гетьман нас уповновластив читати вголос цей універсал! — Іване! Брате! Як ти встиг-! — кричав Лесько і тряс його за груди. Суддя стояв ні в сих ні в тих. І раптом вголос заридали люди. Ще не вляглось ридання те кругом, не встиг Іван ще й повід передати, а Шибилист вже цьвохнув батогом — хутчій в Полтаву! — матері сказати. Горбань помацав гетьманську печать. Суддя подержав, передав бурмистру. Кат метушиться, люди щось кричать. Дивитись страшно на Івана Іскру. Отаман Гук, ступивши на два кроки, ревнув з помосту поверх всіх голів: — Наш гетьман, властію високий, такий наказ читати повелів! "Дійшла до нас, до гетьмана, відомість, іж у Полтаві скоївся той гріх, що смертю має буть покараний. Натомість ми цим писанням ознаймуєм всіх: В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже звідусіль, і так погрéбів більше, ніж весіль. То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя- Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина. Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот. Її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні,— що помагає не вгашати духа, як не співцями створені пісні- Про наші битви —на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!" Отаман Гук, помовчавши (повіка йому сіпнулась), далі прочитав,— такий потужний голос в чоловіка, либонь, хватило б і на п'ять Полтав: — "За ті пісні, що їх вона складала, за те страждання, що вона страждала, за батька, що розп'ятий у Варшаві, а не схилив пред ворогом чола,— не вистачало б городу Полтаві, щоб і вона ще страчена була! Тож відпустити дівчину негайно і скасувати вирока того. А суддям я таку даю нагану: щоб наперед без відома мого не важились на страти самочинні, передовсім освідчили мене про кожну страту, по такій причині, що смерть повсюди,