Читати книгу - "Маруся Чурай"

ту голову тяжку. "Як не хочеш, моє серце, Дружиною бути, То дай мені таке зілля, Щоб тебе забути. Буду пити через силу, Краплі не упущу. Тоді я тебе забуду, Як очі заплющу..." Торкнувся шклянки білими вустами. Повільно пив. І випив. І погас. Ой сонце, сонце, промінь твій останній! Оце і є вся правдонька про нас. А потім в суд щодня мене водили. А судді були добрі й не дурні. Вони мене по совісті судили, найлегшу кару вибрали мені. Чого було так довго мудрувати і вивертать параграфи статтям- Було б одразу присудить до страти. Найтяжча кара звалася життям. Ведіть, карайте, вішайте злочинну! То я хоч там, хоч там уже спочину. Хоч там уже дихну на повні груди, побачу зблизька Господа хоч раз. Так буде краще. Важко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас. — Куди ти хочеш, в пекло чи у рай- — Туди, де батько, де Чурай. * * * ...Тюремник вніс у вузлику одежу, щоб я на завтра в чисте одяглась. Яке намисто гарне,— хоч подержу, це ще од баби пам'ять збереглась. Воно, либонь, якесь чи не турецьке. Таке червоне — аж на мене жаль. Чаклунське, кажуть: інеєм береться, коли людину укидає в жар. Могла б я одягти і сірячину. Під зашморгом усе вже до лиця. А мати вклала білу сорочину і чоботи, узяті від шевця. Черчату плахту ще й якісь прикраси. Червону крайку в смужки золоті... Аякже, смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті. ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА Розділ IV Тим часом гінець доганяє світання і клаптями ночі доточує дні. І кожна хвилина, здається,— остання, і крихта надії кричить йому:"Ні!" О скільки нам, боже, ти степу одміряв! Долини і кручі,— якби навпростець! Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів... — Невже я не встигну— Невже це кінець-! У Києві — пéкло. У Хвастові — чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром. Коли б хоч не пізно. Якби позавчора. Який він повільний, цей клятий пором! В полях Подніпров'я, од крові обдутих, де завжди хтось цілить тобі межи пліч, коня поміняти в козацьких радутах, і мчати, і мчати крізь день і крізь ніч! Скрадатись, як звір, у корчах побережних, задихану втому звіряти лісам. Я зроду ненавидів тих, обережних. Сьогодні, тепер, обережний і сам. Уперше в житті, за весь вік, за це літо, уперше в роду, де не знали страху, я вижити мушу, я мушу вціліти, я мушу об'їхати смерть на шляху. Прости мені, земле, простіть мені, трави! Не дбав я про славу, не дбав про майно,— я мушу вернутись живий до Полтави, а там хоч і вмерти, мені все одно. Неси мене, коню... коли б хоч не пізно... Шляхи перекриті... і варта не спить... Якщо я впаду,— неврятована пісня, задушена пісня в петлі захрипить! Над Білою Церквою смуга багряна, і змилені коні аж лука стають. Усі до Богдана і всі од Богдана — із тьми виростають і в тьмі розтають. Спіткнувся мій кінь об димучі руїни. Чи в таборі гетьман— — якби хоч знаття. Тут, може, ідеться про долю країни! — а я про чиєсь там одненьке життя! ...Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі. Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі — прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі. Писар Виговський сидів над листами поточними. Кожної миті хитнутись могли терези. Гетьман підписував ще один лист до Потоцького. Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи. Табір не спав, готовий піднятись щомиті. Іскра ввійшов — шатро вже було без дверей, світло свічок у трійчатих шандалах із міді тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей. Змовкли старшини, і стихли справи поточні. Хитрі посли переставили вуха словам. Гетьман підняв безсонням обпалені очі. — Полк у дорозі! — з порога сказав Іван. — Іскро, Іване,— Хмельницький підвівся з-за столу.— Дяка Полтаві, прислала такого гінця. Щось мало статись, твоєї печалі достойне— — Іскра промовив: — Полтава карає співця.— Вислухав гетьман. Спитав про підстави й причини. Джурі звелів подбати про гостя як слід. — Зміниш коня. І хоч трохи хай відпочине.— Раптом замовк. І великою тугою зблід. Посли устали з липової лави. Блигомий світ — в Рокитне із Полтави. Буває ближче з іншої країни, ніж тут — на Україну з України. Виговський вийшов, причинивши двері. Сто різних справ кричало на папері. Іван устав і вийшов вслід за джурою. Стояли лави в килимах порожні, фотель німецький з набивною шкурою, залізом ковані шкатунки подорожні. І, обхопивши голову руками, сидів Хмельницький у тому шатрі... та образ Спаса, вибитий на камені... та те перо в тому каламарі... ...Про що він думав, сам на сам з собою, опівночі, напередодні бою- Який душа несла його тягар, про що тоді він радився із богом— — те знає лиш перо і каламар, де срібний лев боровся з однорогом. Накинувши на плечі чорну ферязь, Гелену, може, згадував найбільш, і власне горе, пережите ще раз, зробило душу зрячою на біль. Чи згадував Гордія Чурая, оті шляхи до слави найкоротші, де перемога, з горя нічия, дивилась мертвим в незакриті очі. А він, тоді ще писар войськовий, підписував ту прокляту угоду. …Недогарок згасивши восковий, він, може, знову думав про свободу- Що якось так складається воно, роки ідуть, свобода ледве дише, що наче ж і не писар він давно, а знов угоду прокляту підпише. Чи думав про Марусині пісні, такі по Україні голосні, о й сам не раз в поході їх співав, і дивував, безмірно дивував,— що от скажи, яка дана їй сила, щоб так співати, на такі слова! Вона хоч кари легшої просила- Чурай був теж гаряча голова. ...Чи думав про ту голову відтяту, поставлену в Полтаві у ті дні. Чи про дівча, що закричало: "Тату!" — і перейшов той стогін у пісні. Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві, Чурай Марусю, у такій неславі, Чурай Марусю, у такій ганьбі! — до зашморгу вестимуть у юрбі. І не здригнеться наш пісенний край... І море гнівом не хлюпне на сушу... І попелом розвіяний Чурай безсмертним болем дивиться у душу... Тим часом кінь іржав біля шатра. Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера, Богдан подав наказ гетьмáнський свій,— уже печаттю скріплений сувій. СТРАТА Розділ V Світає, господи, світає... Земля у росах, як в парчі. Маріє, Діво Пресвятая, це ти так плакала вночі- Якісь он квіти, сині-сині на голу цеглу повились. Спиває ранок по росині, як в нас під хатою колись. Тюремник виповз на прогулянку. Проходить варта по двору. Як швидко ніч оця прогулькнула! Сьогодні вранці я умру. Печаль осиплеться, як маки. Заорють місце орачі. Лиш десь на хуторі собаки. Ще довго витимуть вночі. Душа у безвісті полине, очима зорі проведуть. Чи хоч пучечок той калини мені на груди покладуть- ...Одмучилась. Одгостювала на цій неправедній землі. І одспівала... одспівала!.. Ще одхрипіти у петлі,— і все. І досить. Засинаєш. Така непам'ять огорта... А що, тепер, Марусю, знаєш, що значить в світі самота- Ніхто до тебе не озветься, хоч би й покликала кого. Лише об стіни обіб'ється луна од голосу твого. Лише цеглина до цеглини та дві худенькі бадилини, віконце з виямком низьким. Хоч би хоч голос чий долинув! Хоч би хоч попрощатися із ким! Якісь були ж і подруги у мене, і хтось таки ж співав мої пісні... І тільки груша листя ще зелене чомусь хитнула раптом при стіні. За мур вхопились рученята. Зійшли над муром оченята! Блакитні, карі, чорні, сірі. Я заніміла з того дива. А діти грушу так обсіли, мов груша ними і вродила. Очиці сяють, подих затамовано. Тріщить гілляка, хтось аж полетів. — Ти бачиш- — Де- —— Не видно. — Отамо вона! — Ти справді відьма— Там нема чортів- — Послухай, відьмо,