Читати книгу - "Маруся Чурай"

ліхтар. Уже в дітей порожевіли личка. Уже дощем надихалась рілля. І скрізь трава, травиченька, травичка! І сонце сипле квіти, як з бриля. Вже онде щось і сіють у долині. Вже долітає пісня з далини. Вже горлиця аврукає в бруслині, стоять в заплавах золоті лини. Тут коло нас така зелена балочка, там озеро, не видно йому дна. Вже прилетіла голуба рибалочка, ніс в неї довгий, довший, ніж вона. Вже й дикі гуси в небі пролітали, вже й лебеді кричали крізь туман. Вже ходять в болотах біля Полтави ходуличник, крохаль і турухтан. Воскресли люди, хоч який хто квелий, після облоги схожі на примар. І монастир з цвітіння тих жарделей пливе у небо, як з рожевих хмар. О Боже духів і живої плоті! Я вперше усміхаюся, прости. Якась галузка в тому живоплоті і та он пнеться, хоче розцвісти. Весна прийшла. Скасовано угоду. Вся Україна знову у вогні. Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені. Як гарно з хаті, як просторо в сінях! Як оживають ниви і сади! А щоб хоч щось лишилось на насіння, на Пасху їли хліб із лободи. І знов лелека молиться до зірки. Клинець городу хоче врожаю. Є жменя жита, маку є півмірки, і чорнобривці, й трохи рижію. Спасибі, земле, за твої щедроти! За білий цвіт, за те, що довші дні. Прийшла весна. Сухоти є сухоти. Все гіршає і гіршає мені. Уже од кашлю в грудях все зболіло. То в жар, то в холод кидає. Ну ось, уже й моє намисто побіліло, мов памороззю сизою взялось. Як дивно, жар, але холонуть руки. А солов'ї чогось як навісні! Самотнім добре,— жодної розлуки. Сухотним добре, — гаснуть навесні. От тільки шкода — вже не заспіваю. Город глушіє,— вже не прополю. Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю, Життя, як промінь сонячний, ловлю. А дні стоять,— не хочеться тужити! І кожна пташка хатку собі в'є. — Скажи, зозуле, скільки мені жити— — Кує зозуля... Цілий день кує... Іван приходив. Так, посидів мовчки. Устав, пішов, оглянувся з воріт. Лише весна укинулась в листочки, підняв їх знову гетьман у похід. Заграли знову труби до походу, війнуло громом з Тясьмина-ріки. Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки. — І знов земля кипить у боротьбі. І знову я належу не собі,— сказав Іван. Дивився, як востаннє. Торкнув мене прощальними вустами. Не знала я, що сум такий огорне. Вмирати буду,— пом'яну добром. Кирея з вильотами чорна в останній раз майнула за бугром. І я, котрій давно вже все байдуже, уже нічим я сльози не впиню. Прощай Іване, найвірніший друже, шляхетна іскро вічного вогню! Виходить полк. Іван під корогвами. І я край шляху осторонь стою. Моя душа здригнулася словами. Співають пісню, боже мій, мою! І "Зелененький барвіночку", й "Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися". І про того козаченька, що їхав за Дéсну. "Рости, рости, дівчинонько, на другую весну!" І про воду каламутну, чи не хвиля збила. І про тую дівчиноньку, що вірно любила. І про гору високую, і про ту криницю.... Дівчата вчора берегом ішли, та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю". А я стояла... Що ж мені, кричати-.. Які мені сказати їм слова-.. Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива.