Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— хоч вуха затуляй. Тоді Войтко узяв скрипку і заграв такого штаєра, що враз усі козарики вибігли з-за столів і закрутилися у вихорі танцю. Маленькі музики, зачувши гру Войткової скрипки, на хвильку перестали грати і уважно прислухалися, а тоді стали йому спочатку несміливо, а далі з усе більшим завзяттям підігравати.

Цілу ніч з перервами Войтко веселив козариків, які дуже втішилися, що він навчив їхніх музик стільки чудових мелодій. А над ранок, коли натомлені господарі почали вкладатися спати, козарик, який запросив скрипаля на весілля, віддячив йому тим, що насипав повні кишені лісових горішків. Войтка така оплата дуже здивувала і пригнітила, надії на те, що він зможе гідно відсвяткувати Паску, розприслися, як сон. Але він нічим не зрадив свого розчарування, ґречно подякував і почимчикував додому.

Біля своєї хати скрипаль висипав горішки на лаву, на якій він щодня залишав вгощення для білочки, що любила до нього навідуватися. Зазвичай він їй залишав соняхове і гарбузове насіння та сушені яблука, але лісові горішки мали би їй смакувати більше, подумав Войтко і завалився спати.

Прокинувся він пополудні. Щось його муляло в боці. Опустив руку в кишеню і намацав ще одного горішка. Та коли його витяг, то подумав, що сон ще продовжується: горішок був із чистого золота. Войтко зірвався з лежанки, вибіг на подвір’я і — до лави. Побачивши шкаралупки, затамував подих: невже білочка встигла їх усі розгризти? Але ось щось зблиснуло у траві. Що це? Золотий горішок! А ось другий, третій! Ні, не всі вона ще розгризла, хоч і намагалася. Всього Войтко відшукав лише п’ять горішків, хоча було їх удесятеро більше. Але й того виявилося досить, аби він міг уже решту життя жити в достатку.

Біла корова

У Білогорщі ніяк не могли дати раду з вовками, котрі нападали на пасовиська. Що не вижене пастух корів, то обов’язково без одної-двох повернеться. Вовків розвелося тоді у довколишніх лісах дуже багато і всі вони ходили люті й голодні. Врешті корів узагалі перестали виводити на пашу, а годували їх скошеною травою.

І от саме на ту пору одній бідній сироті з’явився у сні маленький чоловічок і сказав:

— Піди до війта і в пастухи попросися. Скажи, що знаєш, як вовкам дати раду.

— Але ж я не знаю!

— На пасовиську дізнаєшся, — відказав дрібнолюдок і зник.

Дівчинка оповіла свій сон бабусі, з якою жила у старенькій бідній хатині. Бабуся подумала, подумала і вирішила піти до війта разом з онучкою. Та коли війт їх вислухав, то став сміятися:

— Куди тобі такій малій та корів перед вовками вберегти. Тут оно дорослі пастухи не годні були впоратися.

Але дівчинка і бабуся уперто стояли на своєму і таки переконали війта довірити білогорську череду дівчинці.

— Добре, — погодився війт. — Якщо ви такі вперті, то нехай мала завтра вижене череду. Але одна умова: якщо хоч однієї корови забракне, то підеш до господаря, чия корова згинула, у найми. І будеш у нього працювати доти, доки не відробиш корови.

Вранці-раненько погнала дівчинка череду на пасовисько. Дорога вела попри гай, і ось, коли вони його минали, з гаю вийшла біла-пребіла корова і пристала до череди. Цілий день до пізнього вечора паслася біла корова з громадською чередою і жоден вовк не посмів напасти, а коли дівчинка погнала череду назад, біла корова зникла у гаю, мовби її й не було.

Ціла Білогорща тішилася з того дива, що маленькій дівчинці вдалося те, чого не вдалося дорослим.

З дня на день випасала вона череду, і щодня біла корова разом чередою паслася, а вовків і слід пропав.

Люди так були вдячні дівчинці, що вибудували для неї і її бабусі новеньку хату з дубових колод та ще й одежі надарували і харчів. А коли стали дівчинку розпитувати, яким чином вона змогла корів уберегти, то почули історію про білу корову, яка паслася з чередою. Знаючі люди відразу здогадалися, що та корова належить лісовим козарикам-дрібнолюдкам.

— Доки ти її будеш випасати, — сказав війт, — доти вовки череди не зачеплять. Тому опікуйся нею, а добрі чоловічки тобі віддячать.

І справді, біла корова почала щодня приносити на розі почепленого за ниточку золотого дуката.

Дівчинка незабаром розбагатіла, а коли вона виросла на вродливу дівчину і вирішила зайнятися власним господарством, череду передали іншому пастухові. І він так само пильнував білу корову, як власну зіницю.

Так би було й донині, якби не трапився один захланний господар, який вирішив, що така незвичайна корова мусить коштувати немалі гроші. От він упіймав її та й поволік на базар. Та не пройшов із нею і ста кроків, як корова перетворилася на стару дуплаву колоду.

Звідтоді вже ніхто ніколи у Білогорщі не бачив білої корови.

Тютюнець

Один бідний чоловік з Майорівки пішов попросити хліба у свого багатого брата, який мешкав у Винниках і мав велику господарку. Та як на біду був той брат таким скупарем, що не дав навіть сухарів.

— Піди зароби собі, то й будеш мати, а я для жебраків хліба не тримаю.

Мусив чоловік вертатися ні з чим додому, йде і журиться, бо діти будуть питати його, що він приніс, а він тільки руками розведе. Назад він вирішив іти лісом, аби скоротити дорогу. Іде він, іде, а тут і звечоріло, туман легенький опустився на землю, і чоловік наддав ходи, щоб чого доброго не змилити шляху. Коли це десь із кущів пролунало:

— Гей, добродію! Зачекайте!

Голосок був тоненький, писклявий, і чоловікові здалося, що то йому почулося. Він роззирнувся, але нікого не помітив. Та тільки-но зробив крок, як знову той самий голосок його зупинив:

— Зачекайте, добродію!

— Хто це?

— Та я! — озвалося просто із-під його ніг.

Чоловік нахилився і побачив козарика у траві.

— Візьміть мене з собою, — попросився той.

Чоловік узяв козарика на долоню і посадив собі на капелюха. Там козарикові було дуже зручно мандрувати і він, вигідно розвалившись собі, став наспівувати якусь веселу пісеньку. Отак ішли вони лісом, а туман перед ними розступався і чоловік уже не брав собі до голови, що може заблукати.

— Добродію, скажіть, — озвався козарик, — а чи нема у вас часом якої люлечки посмоктати?

— Є, чому ж