Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Не далеко зайшов, як раптом почув дивний свист. Роззирнувся і побачив на галявині гурт вужів. Серед них виділявся великий білий вуж з золотою короною на голові.

«Напевно, їхній король», — подумав Олько і хутко сховався за кущами.

Білий вуж знову засвистів і його піддані стали розповзатися хто-куди, залишаючи короля самого. Білий вуж підповз до кущів, де сховався хлопчик, і почав крутити головою. «Напевне, розглядається, куди корону покласти», — здогадався хлопчик. А він чув, що в таких випадках треба простелити перед вужем хустину. Хлопчик вийняв з кишені хустину і простелив на траві. Вуж втішено зашипів і поклав корону на хустину, а сам ліг спати.

Олько часу не гаяв, схопив корону і давай Богу ноги.

Білий вуж прокинувся від його тупоту і, побачивши, що корону вкрали, кинувся навздогін з голосним свистом. За лічені хвилини до погоні приєдналися десятки вужів. Вони теж сичали і в їхньому сичанні вчувалося:

— Віддай корону! Віддай корону!

Олько біг стрімголов, перестрибуючи через кущі, гілки шмагали його по обличчю, ноги слизькали на траві, колючі пагони ожини роздирали ноги, але він біг і біг, стискаючи у руках корону. Захеканий він влетів на батьківське обійстя і затраснув браму.

Коли майстер Штефан побачив сина з короною і розпитав його про все, то тільки сумно похитав головою і сказав, що добром це не закінчиться. Він як у воду дивився, бо вужі не покинули переслідування, а оточили обійстя з усіх боків. Від їхнього розлюченого шипіння і свисту закладало вуха, худоба бісилася і кидалася на всі боки, собаки валували, кури і гуси били крильми.

Майстер вирвав з рук хлопчика корону і шпурнув її через паркан. І враз шипіння та свист вляглися, а вужі, підхопивши корону, повернулися до лісу.

Дрібнолюдки

У густелезних лісах і горах живуть маленькі чоловічки, яких народ прозвав дрібнолюдками. А що вони носили червоні капелюшки і скидалися на гриби, звали їх також червонюхами та козариками. Колись козарики мешкали в людських хатах у теплому запічку, але відколи люди їх почали ображати, переселилися у глухі ліси та скелі, поселилися всередині гір та пагорбів. Звідтоді зустріти їх було важко.

А колись дрібнолюдки охоче людям допомагали. Бувало, що тільки візьметься господар жито жати, приходить на поле, а воно вже й вижате і в снопи зв’язане.

Трапилося якось, що господарі застали зжатою ще недоспілу пшеницю і почали сварити козариків, але коли наступного дня град побив увесь хліб іншим господарям, то буди вдячні, що бодай пашу для худоби врятували.

Весілля дрібнолюдків

Мандрований скрипаль Войтко мав таку славу, що в один день не раз доводилося йому грати на кількох весіллях. Кожному хотілося затягнути саме Войтка на забаву. Замолоду він ніколи не відмовлявся, але з віком не було для нього більшого щастя, ніж коли повертався, заробивши трохи грошей, до своєї хати у Винниках. І хоч була та хата стара, як світ, і згорблена так само, як і її господар, але тільки в ній він чувся в захистку і затишку. У вільні від мандрів дні, а вони наставали у піст, любив Войтко сісти собі на призьбі і смалити файку.

Був квітень, до Великодня залишалося яких два тижні. Войтко сидів на призьбі і думав, чи вдасться йому на Паску розговітися, а чи й далі буде постити. Аж тут з-за кущів несподівано вискочив заєць. Войтко отетерів, бо щоб зайці попід хатою бігали, то ще такого не видів. Але він здивувався ще більше, коли побачив, що заєць був запряжений у маленьку золоту бричку, в якій сидів маленький чоловічок у зеленому каптані і червоному капелюшку. Войтко відразу здогадався, кого він бачить перед собою, але від несподіванки роззявив так широко рота, аж йому файка випала. Бричка зупинилася біля скрипаля, бравий козарик, вискочивши з неї, скинув капелюха, вклонився і промовив:

— Шановний пане Войтку, чи не були б ви такі ласкаві, аби прибути до мене в суботу на весілля? Я видаю свою доньку.

Войтко продовжував сидіти з роззявленим ротом. Він оговтався тільки тоді, коли козарик нагнувся, підняв файку і подав йому.

— Дя... дякую, — проказав скрипаль, але більше ані слова не годен був з себе видушити.

— Пане Войтку, ми вам віддячимо, — продовжив козарик. — В суботу увечері ми вас чекаємо під горою Жупан.

Після цього несподіваний гість зник, а Войтко знову заглибився у свої роздуми. «Е-е, є Бог на світі, коли послав мені заробіток перед святами. От тільки, що ж я тим малюкам заграю? Хіба ж я знаю їхні танці?»

Але, як надійшла субота, Войтко вбрав чисту білу сорочку, підстриг вуса і подався до гори Жупан. З лісу віяла вечірня прохолода і скрикували птахи, лаштуючись на нічліг. Войтко зупинився біля підніжжя і роззирнувся.

— Агов! — почулося з-під ніг. — Доброго здоров’я. А ми вже вас чекаємо.

З трави вигулькнув знайомий козарик.

— Ходіть за мною, — гукнув він і побіг так швиденько, стрибаючи з каменя на камінь, що скрипаль ледве за ним встигав.

Несподівано козарик вдарив по горі прутиком, гора розступилася, і відкрився вхід до печери. Войтко слухняно тупцяв за проводирем, дивуючись, звідки тут світло береться, що все довкола осяяне, як у палаці. Незабаром вони опинилися у прибраній квітами залі, де столи вгиналися від страв і напоїв. Але все там було дуже маленьке, якраз на зріст козариків. Келихи завбільшки з наперсток, тарілки і миски завбільшки зі шкаралупку горіха, ножі та виделки, як сірнички. На чолі стола сиділи молодята вбрані у святкові строї, перед ними височів заквітчаний коровай. «Ого, усе як в нас», — здивувався скрипаль.

Його посадили на кам’яному виступі перед дубовим пеньком, на якому було з десяток маленьких пляшечок вина і ціла гора мисочок зі стравами. Козарики передбачили, що для людини їхні порції просто смішні. Войтко не дав себе довго просити, і щойно тільки гості випили за здоров’я молодих, взявся за вгощення. Зайве й казати, що Войтко пив не келихами, а цілими пляшками. Правда пляшки ті були завбільшки зі сливку.

Та ось настала пора на танці, і насеред зали вийшла невелика капела музиків. Мали вони бубон, скрипку, бас і цимбали. «Нащо вони мене наймали?» — здивувався Войтко. Але коли та капела заграла, усе стало зрозумілим, бо то не була гра, а якась жахлива какофонія: рипу-рипу, скрипу-скрипу,