Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— Не біда. Я маю.

Чоловік подав йому люльку і кресало, козарик натоптав люльку запашним тютюнцем і з задоволенням став димок кілечками випускати.

Коли вони опинилися біля Медової печери, козарик сказав:

— Ну, пане добродію, я вже на місці, — а опинившись на землі, додав: — Гарна у вас люлька.

Посмокчіть і собі мого тютюнцю. Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, — помахав козарикові рукою чоловік і рушив далі.

Іде він і дивується, який же тютюн смачний у козарика, такий добрий, що аж у голові просвітліло і смуток розвіявся. Але водночас щокроку чоловік почав відчувати на голові якийсь тягар. Таке враження наче на капелюх йому ворона сіла. А може, й не ворона, а ціла чапля. Яке там чапля? Дві чаплі та ще й з бузьком!

Ой! А то що за біда? Капелюх від тягаря аж на носа йому наліз. Чоловік узявся за криси, обережно зняв капелюха з голови і ахнув: великі коштовні камінці оздоблювали його старого зачовганого капелюха, а кожен камінець був штудерно пришитий золотою ниточкою та так, що матерії і видно вже не було. Ото чудасія! Чоловік сховав капелюха за пазухою та чимдуж кинувся додому. А там уже радощів було без меж.

Золото козариків

В Медовій печері на Майорівці колись не раз бачили козариків, як вони ходили, присвічуючи собі ліхтариками. Одного разу попри печеру їхав на возі селянин Стефан із Зубри з жінкою. Раптом він почув, що з печери долинає якийсь стукіт, мовби хтось довбав камінь. А за мить помітив світелко, що блимнуло біля печери і зникло. Скільки він уже не їздив цією самою дорогою, але ще ніколи не чув, аби там щось стукало.

— Зачекай мене тут, — сказав селянин до жінки, — щоб я скис, коли тут не скарби добуваються.

Жінка пробувала його стримати, але намарне — він поквапився до печери і сміливо зайшов усередину. Спочатку там було темно, і тільки вглибині щось блимало. Селянин зробив кілька кроків і незабаром опинився у яскраво освітленій галереї. На кожному кам’яному виступі світився ліхтарик, а безліч козариків ритмічно цюкали в стіни маленькими кайлами. Зі стін вилітали золоті зливки і котилися додолу, а інші козарики збирали їх у кошики і дуже тішилися, коли вдавалося видобути якийсь більший шмат.

Селянин дивився, стоячи у тіні, мов заворожений, пожираючи очима повні кошики золота. Аж ось один козарик ударив кайлом з усієї сили і зі стіни вилетіла золота брила завбільшки з котячу голову. Враз усі козарики застрибали від радощів, заплескали у долоні і стали співати якусь героїчну пісню. Це видовище так розвеселило селянина, що він не стримався і розреготався. У відповідь пролунав гучний гуркіт і враз усе згасло.

Жінка селянина почула знадвору той гуркіт і з завмиранням серця кинулася до печери, але не змогла пройти і кількох кроків, бо стеля різко опадала, а повзти вона не відважилася. Повернулася назад і чекала на свого чоловіка, але, так і не дочекавшись, подалася додому. Вранці вона пішла до священика і розповіла йому про все. Той її потішив і порадив, аби рівно за рік пішла на те саме місце, бо є надія, що чоловік її вийде з печери.

Так вона і зробила. З печери знову долинало постукування молоточків, а вглибині блимало світло. Жінка увійшла до печери і побачила, що стеля піднялася настільки, що можна вільно рухатися. Вона дійшла до освітленої галереї і зупинилася заворожена видовищем. Козарики були настільки захоплені роботою, що нічого не помічали. Тут вона побачила і свого чоловіка. Він бив кайлом у стіну і виглядав на цілком спокійного. Жінка пробувала якось тихенько звернути його увагу на себе, але той ані на мить не відірвався від своєї роботи. Врешті жінка гукнула:

— Стефане! Ходи до мене! То я, твоя жінка!

Враз світло згасло, пролунав гуркіт, посипалося каміння, і печера ув’язнила жінку разом із чоловіком. Кажуть, що вони мусять там залишатися аж до судного дня.

Чарівники і відьми

Коли зимовими сніжними ночами на Лисій горі збиралися відьми-вітрениці, тоді віяли морозні вітри з метелицями. Вітри завівали в димарі й гасили каганці по хатах. Відьми дуже мерзли і залітали в димарі погрітися, а при цьому страшно стогнали і завивали. І тому люди запалювали на Лисій горі багаття, аби відьми могли собі грітися.

Чари

Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала собі на оці іншого, і бідний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував їй персні, стяжки і хустки. Парася радо приймала дарунки, але потім сміялася з нього.

Кирило терпів, терпів, аж врешті подався до чарівниці. Та звеліла йому добути пучечок волосся і кусник полотна з сорочки дівчини та прийти опівночі. Хлопець виконав це завдання і прийшов в умовлений час.

Ніч була тиха, ясна, повний місяць легко ковзав у небі. Чарівниця розпалила у печі вогонь і почала кадити по хаті якимись зелами, а потім, взявши пучечок волосся і клаптик полотна, потримала над димом з того зілля і щось зашепотіла, а вкінці голосно загукала:

— Прийди, Парасю! Заклинаю тебе іменем того, хто силу має і мене, і кожного, і тебе в одну хвилю з землі до пекла занести. Прийди! З’явися!

Хлопець від тих вигуків тремтів зі страху і мовчки молився. Раптом чарівниця крикнула:

— Вже йде!

Зірвався вітер, зашуміли верби, застогнали сови і, мовби із-під землі, пролунав якийсь вереск. Двері розчахнулися, парубок здригнувся, і в хату увірвався вітер, а на порозі з вибалушеними очима з піною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, ніби подолала велику дорогу. Чарівниця узяла зілля і стала обкурювати ним дівчину, а потім, силою розтуливши їй зціплені зуби, влила в уста кілька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси і, обкуривши зіллям, стала щось шептати.

І тут видиво зникло. Чарівниця віддала Кирилові пучок волосся, і сказала:

— Йди додому і будь спокійний. Парася буде тебе кохати. Але нікому не розповідай, що ти в мене був.

Парубок сів на коня і вернувся до села. Сталося так, як обіцяла