Читати книгу - "Битва королів"

Сер Ейрис уклонився.

— Перепрошую, ваша світлосте. Маю перевдягнутися перед виступом.

Джофрі коротко махнув рукою, відпускаючи його, й окинув Сансу поглядом з голови до ніг.

— Я втішений, що ти вдягнула мій дарунок.

Отож сьогодні король вирішив гратись у галантність. Санса відчула полегшення.

— Дякую вам за нього... і за ваші ласкаві слова. Зичу вам щасливих іменин, ваша світлосте.

— Сядь,— звелів Джофрі, вказуючи на порожнє крісло поряд зі своїм.— Ти чула? Король-жебрак мертвий.

— Хто?

На мить Санса перелякалася, що він мав на увазі Роба.

— Вісерис. Останній син божевільного короля Ейриса. Він ще до мого народження волочився по вільних містах, називаючись королем. Ну, мама каже, що дотраки нарешті його коронували. Розплавленим золотом,— розсміявся він.— Кумедно, хіба ні? У них на гербі був дракон. Це приблизно як твого зрадника-брата загриз би вовк. Може, коли я його піймаю, згодую вовкам. Я тобі не казав, що збираюся кинути йому виклик — хай стане проти мене сам-на-сам.

— Хотіла б я на це поглянути, ваша світлосте.

«І більше, ніж ви собі уявляєте». Санса говорила спокійно й увічливо, однак Джофрі звузив очі, вирішуючи, чи не кепкує вона з нього.

— Ви сьогодні виїжджатимете на арену? — швидко запитала вона.

— Леді-мати каже,— нахмурився король,— що це недоречно, оскільки турнір на мою честь. В іншому разі переможцем був би я. Хіба не так, псе?

Рот Гончака сіпнувся.

— Проти оцих? Чом би й ні?

На турнірі на честь її батька переможцем був Гончак, згадала Санса.

— Ви сьогодні братимете участь у двобої, мілорде? — поцікавилася вона.

— Не довелося б і озброюватися,— саркастично озвався Кліган.— Це комариний турнір.

Король розреготався.

— Як люто гавкає мій пес! Може, слід наказати йому позмагатися з сьогоднішнім переможцем. До смерті.

Джофрі обожнював бої до смерті.

— На одного лицаря стане менше,— відгукнувся Гончак. Він так і не прийняв лицарської присяги. Його брат був лицарем, а брата він ненавидів.

Засурмили сурми. Сівши назад у крісло, король узяв Сансу за руку. Колись від такого жесту в неї б закалатало серце, але це було до того, як він відповів на Сансину мольбу про помилування, піднісши їй голову її батька. Тепер його дотик сповнював її відрази, але в неї вистачало глузду не показувати цього. Вона змусила себе сидіти непорушно.

— Сер Мірин Трант з королівської варти,— оголосив герольд.

Сер Мірин, закутий у блискучу білу кірасу з золотим гравіюванням, виїхав у двір із західних воріт на молочно-білому бахматі з шовковистою сірою гривою. Його плащ простерся, як засніжене поле. В руках сер Мірин тримав дванадцятифутовий спис.

— Сер Гобер з дому Редвинів, з Арбору,— проспівав герольд. Сер Гобер в’їхав зі сходу на вороному огирі в бордово-синій попоні. Спис у нього був смугастий, у таких самих кольорах, а на щиті красувалося виноградне гроно його дому. Редвини були невільними «гостями» королеви, точно як і Санса. Цікаво, подумала вона, а хто напоумив їх битися на турнірі Джофрі? Вони точно не самі це вигадали...

За сигналом розпорядника свята суперники взяли напереваги свої списи та приострожили коней. Гвардійці з глядачів, лорди й леді на галереї загукали. Лицарі з гуркотом зіткнулися в центрі арени; дерево вдарилось об дерево, метал об метал. З секундним розривом розламалися на тріски і білий спис, і смугастий. Гобер Редвин хитнувся від удару, однак примудрився втриматись у сідлі. Розвернувши коней і пустивши їх у протилежні кінці арени, лицарі пожбурили на землю поламані списи й узяли від зброєносців нові. Щось підбадьорливо закричав сер Горас Редвин, Гоберів брат-близнюк.

Але на другому проїзді сер Мірин крутнув гостряк свого списа, поціливши сера Гобера в груди та з гуркотом скинувши його на землю. Вилаявшись, сер Горас вибіг на арену, щоб допомогти побитому братові піти з поля бою.

— Слабкий був виїзд,— оголосив король Джофрі.

— Сер Балон Свон зі Скелешолома, з Червоної варти,— почувся крик герольда. Великий шолом сера Балона був оздоблений широкими білими крилами, а на щиті билися два лебеді — чорний і білий.— Морос із дому Слінтів, спадкоємець лорда Джаноса з Гаренхолу.

— Тільки глянь на цього новопіднесеного йолопа! — заулюлюкав Джофрі, та так гучно, що півдвору почуло. Морос, простий зброєносець, і при цьому зброєносець новоспечений, заледве давав раду спису та щиту. Санса знала: спис — це лицарська зброя, а Слінт — низького походження. Поки Джофрі не підвищив лорда Джаноса, віддавши йому Гаренхол і посадивши в раду, той був звичайним командувачем міської варти.

«Сподіваюся, він упаде і зганьбиться,— гірко подумала Санса.— Сподіваюся, сер Балон уб’є його». Коли Джофрі оголосив, що Сансин батько мертвий, саме Джанос Слінт схопив відтяту голову лорда Едарда за волосся і, хай як плакала та кричала Санса, високо підніс перед королем і натовпом, щоб усі добре бачили.

На чорні обладунки, інкрустовані золотими завитками, Морос одягнув картатий чорно-золотий плащ. На щиті в нього красувався закривавлений спис, якого його батько обрав за герб для свого новоствореного дому. Але сам Морос, посилаючи коня вперед, здавалося, не знав, що з цим щитом робити, і гостряк на списі сера Балона поцілив просто у квадрат герба. Морос випустив списа, спробував утримати рівновагу, але не зміг. Падаючи, однією ногою він заплутався в стремені, і бахмат потягнув вершника в сам кінець арени, бахкаючи головою по землі. Джофрі насмішкувато заулюлюкав. Санса була вражена: невже боги почули її мстиву молитву? Та коли Мороса Слінта вивільнили зі стремен, він був закривавлений, але живий.

— Томене, ми тобі не того суперника підібрали,— звернувся король до свого брата.— Навіть солом’яний лицар б’ється краще за цього.

Тоді прийшла черга сера Гораса Редвина. Він проїхав краще за свого брата, перемігши літнього лицаря, чий кінь на попоні мав срібних грифонів на смугастому біло-блакитному полі. Хай який лицар був пишний, а змагався кепсько. Джофрі скривив губи.

— Ганебне видовище.

— Я вас попереджав,— мовив Гончак.— Комариний турнір.

Король занудьгував. Сансу це непокоїло. Опустивши очі, вона вирішила сидіти тихо, хай там що. Коли у Джофрі Баратеона псувався настрій, будь-яке випадкове слово могло викликати напад люті.

— Лотор Брун, вільний вершник на службі лорда Бейліша,— гукнув герольд.— Сер Донтос Червоний з дому Голардів.

Тут-таки в західному кінці арени з’явився вільний вершник, невеличкий чоловік у пом’ятій кірасі без емблеми, але його суперника не було й знаку. Нарешті в поле зору виїхав гнідий