Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

ніж я помру. Але нічого, я це якось перетерплю, що вже мені. Хочу тобі лише одне сказати, насправді важливе. Коли ти, онучку, будеш уже дорослим, тобі трапиться жінка. Спочатку вона тобі сподобається, потім ти її покохаєш, а потім ти зрозумієш, що життя без неї не буде. Так-так, таке неодмінно трапиться. Тільки ось що, Андруша, не роби з нею таких помилок, які я зробила із Федею. Якщо ти її переживеш або переживеш хоч би ваше кохання, нікому і ніколи не дозволяй викидати чи розпродавати речі, які вас двох пов’язують. Бережи їх до останнього, не зважай, якщо казатимуть – а вони казатимуть, – що ти назбирав удома гори нікому не потрібного мотлоху, не вір тим, хто каже, що минулого треба позбуватися. Хай в дупу йдуть. Речі, які пов’язують нас із коханими, – ось що важливо, нема нічого у світі важливішого за це, хіба що самі кохані. А ті, хто цього не розуміє, хай ідуть в дупу. Так і перекажи, що це баба Клава казала, буде їм привіт від мене.

І Клава, похрипуючи і зриваючи голосові зв’язки, все далі і далі говорила до правнука, не розкриваючи своїх очей, затискаючи у неймовірно втомленій долоні перший подарунок від її Феді. Кричала, мовби висповідуючись перед цим малолітнім дурником, що гамселив її щодня, передаючи йому зачерствілі крихти свого досвіду, який не встигла ще розгубити, балансуючи над проваллям старості. Говорила, кричала, аж поки втома остаточно не зморила її і вона не вимкнулася на півслові, вкотре впродовж дня заснувши в тому своєму кріслі.

Добре, що, почавши розповідь, вона до моменту, коли провалилася у сновидіння, не розплющувала очей, бо те, що Андрій майже відразу утік до іншої кімнати, іще до того, як вона закінчила перше речення, її би вбило.

А втім, нічого поганого. Хай би вже й померла, чи що. Бо ця смерть видається їй навіть більш очікуваною, ніж перша дитина.

Квартира № 16

Сни та інші страшні речі

Страх – це те, що завжди діє на людину непередбачувано. Страх паралізує, страх мотивує, страх оголює нашу сутність в один момент, здираючи з облич маски краще за роки відвідувань найпонтовіших психоаналітиків. Як ти житимеш далі, залежить від того, чи зможеш витримати своє віддзеркалення, щойно прирослу личину буде здерто. Аякже, в більшості випадків на тебе дивиться з гладенької дзеркальної поверхні закривавлене лице зі шматками живого, м’якого і тремтливого м’яса на ньому. Похапцем ліпиш маску на своє місце, най приростає знову, хоч межи люди не соромно буде вийти. Мало хто викидає маску у смітник і терпляче чекає, поки жива рана загоїться. Мало хто.

Останні кілька днів Бембі жив у такому страху, якого ще не знав у своєму житті. Смикався від кожного звука, особливо нервував, зачувши кроки у під’їзді, а надто якщо було чути: йде не одна особа, а кілька. Мобільник вимкнув, дістав батарею та сховав під старою половицею, стаціонарний телефон розкурочив і викинув у відро для сміття. Щоправда, сміття так і не виніс. Він узагалі не виходив із квартири останніми днями. Та що там із квартири – він зі своєї спальні майже не виходив, лише короткими перебіжками до туалету або до кухні по їдло. Щовечора, влягаючись спати, він барикадувався зсередини, щоб у разі чого його не взяли нахрапом, зненацька. Поруч із ліжком, на підлозі, вкладав куплену кілька місяців тому бейсбольну биту, на підвіконні залишав заряджений електрошокер. Вимикав світло і лягав спати, здригаючись від кожного скрипу. Снилося йому таке, що прокинутися швидше і відхекатися було справою життя або смерті. От тільки сни кепські траплялися, неконтрольовані – душили і не відпускали.

Бембі ніколи не був боягузом, він ніколи не переймався кількістю і фізичними даними супротивника. Закон його також не дуже цікавив: коли вже вліз до бійки, то гамселив, поки супротивник не переставав чинити найменший опір або поки його самого не забивали до непритомності. Те, що на ньому після сутички може висіти чиясь смерть, його не хвилювало. І в школі, і в армії, і в середовищі футбольних фанатів, де Бембі свого часу був ватажком, його поважали, хоча і недолюблювали.

Через такий характер стосунки Бембі з жінками завжди нагадували спаринги кікбоксерів. Ні, він не бив їх, але був несамовито нестерпний, та й жінок обирав відповідних, від чого його помешкання ставало ареною бойових дій, щойно в шафі з’являвся жіночий одяг, у ванній кімнаті – всі ці жіночі прибамбаси, а на цвяшку при вході – другий комплект ключів. Вони відведений суддею час кружляли в ринзі квартири, часом знесилюючись і спираючись на стіни, немов на канати. Близькі чергової пасії виконували роль її секундантів, а його ніколи ніхто не підтримував, остерігаючись потрапити під гарячу руку. Зі спарингів Бембі виходив із пошматованим серцем та понівеченою печінкою, але неодмінно непереможеним.

Його, в принципі, усе влаштовувало, і він охоче прожив би так усе своє життя, аж ось одна з чергових жінок, Карина, почала навантажувати його тим, що ось, мовляв, тобі скоро тридцятка, друже, а ти досі перебиваєшся випадковими заробітками. Мовляв, це ненормально, Бембі, почни бізнес. «Хоча який, у дупу, бізнес, ти ж псих, – продовжувала вона, – ти й півроку не пропрацюєш, когось угрохаєш і сядеш». Бембі задоволено усміхався і театрально розводив руками у саднах та порізах.

– Я ось що думаю, – вантажила його далі Карина, – в мого папіка є знайомий військовий, він на дні народження в мамки якось напився і жалівся, що їм зараз спецпризначенців не вистачає для охорони громадського порядку під час мітингів. Типу, у країні бардак, криза, всі діла. Рано чи пізно люди підіймуться і почнуть закопувати олігархів і вішати політиків. А може, й не почнуть. Ніхто ж не знає. Але якщо почнуть, тоді кожен боєць на вагу золота. А ти, Бембі, пиздишся, як бог. Думаю, тобі там зрадіють.

Карина пішла від нього за два тижні, але звести зі знайомим папіка встигла. Ось так Бембі і опинився у «Беркуті». Платили більш ніж достатньо (останніми роками в усій країні зарплатню, за великим рахунком, тільки їм і підіймали), робота була неважка: по команді входити до автобуса чи виходити з нього, перегруповуватись, відтискати людей від об’єкту захисту або (і це найкраще!) просто опрацьовувати всяких ушльопків кийком. Бембі був щасливий. Одного дня навіть, повний вдячності, він передзвонив Карині і запропонував вийти заміж. Карина згадала його закидони, недовго подумала і відмовилася.

Бембі не засмутився. Щось