Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

– Сиди ото, вихователька. Цілими днями сидиш – ото і сиди, не рипайся, – кинув у бік крісла із прабабкою «вдячний» хлопчик та зосередився на мультфільмі.

Клава тихо заплакала. Сльози котилися зморшками, мов пересохлими руслами річок.

До кімнати увійшла Натка, низенька, худа і самотня жінка під тридцять, також уже глухувата, пройшлася до балкону, відчинила двері, випускаючи прогріте повітря на вулицю. Обережно нахилилася до бабиного лиця, аби зрозуміти, чи та спить, чи ні, а може – все буває – померла вже нарешті? Ні, стара сиділа нерухомо, тільки дихала важко і під очима було мокро. Натка кинула гострий погляд в бік синочка, але той вдав, ніби його це все не стосується. Вона зітхнула, пошукала в глибокій кишені старого домашнього халата блокнот, дістала кулькову ручку. Натка вже давно не намагалася докричатися до баби, ще років десять тому її це задовбало вкрай, і вона, дбаючи про свої голосові зв’язки, відтоді завжди мала при собі нотатник, в якому і писала до баби в разі потреби великими літерами. Це суттєво покращило їхнє з Клавою спілкування, стара ставилася до Натки ледве не краще, ніж до будь-кого іншого в родині. Натка притулила записник до бабиних плечей і нашкрябала швидко: «Чого рюмсаєш?»

Показала бабі, та прочитала і знову заплакала. Махнула рукою, ніби відганяючи від себе погані думки та поганих дітей. Щоправда, ні ті, ні інші нікуди не зникли, так і нависали над нею. Натка знову підсунула Клаві папірець із питанням, баба важко зітхнула і, перекрикуючи телевізор, повідомила онучці:

– Та той твій Андрій мене вдарив!

Очі Натки зробилися злі, вона кинула погляд у бік сина і знову повернулася до нотатника. «Що, знову? За що?» – прочитала Клава за якісь півхвилини.

– Я його попросила вимкнути телевізор, він мені заважає, а Андрій мене вдарив! – поскаржилася старенька.

Натка рішучим кроком підійшла до канапи, вхопила малого за вухо і без зайвих слів почала його викручувати. Малий розгублено заверещав, не спускаючи погляду з маминого злого обличчя.

– За що? За що? – голосив він, силкуючись вирватись.

– Ти, гівно мале, чого бабу ображаєш? – не відпускала його Натка, покручуючи пальцями із затисненим у них дитячим вухом.

– Вона мене вдарити хотіла, я захищався! – скиглив малий. – Сука стара! – додав він.

Почувши це від малого, Натка взагалі озвіріла, відпустила вухо і завалила малому з правої, відкритою долонею, такого ляпаса, що він впав із канапи на підлогу і, підвиваючи, поповз під крісло, в якому сиділа заплакана баба. Але встиг сховатися лише наполовину, Натка витягла його за ноги і додала ще раз, тепер лівою рукою.

– Не смій ніколи так на неї казати! – кричала вона Андрієві. – Ти де тільки слова такі почув, га?

– Та ж від тебе, – ревів малий, – ви вчора з Оксаною пили на кухні, і ти її так називала, я все чув!

– Ах ти ж!.. – Натці здалося, що сліпа злість заволоділа нею, вона аж розгубилася на мить. – Ти ще й підслуховуєш?!

Малий за цю мить її розгубленості швидко заліз під крісло і тепер не давав себе звідти витягти, вхопившись ногами й руками за старі дерев’яні ніжки, мов мавпа. Натка марно старалася, Андрій добре відчував, що треба триматися з усієї сили і перечекати, поки мати заспокоїться. Клава просто перестрашено сиділа, вхопившись за підлокітники, і чекала, коли буря вщухне.

Натка і справді ще якийсь час намагалася викурити Андрія з-під крісла, але потім махнула рукою, вимкнула телевізор, від чого в кімнаті запанувала несподівана тиша, і, швидко знявши з себе домашній халат, вдягнула строкату коротку сукню. Витягла зі своєї сумочки пачку сигарет, вхопила зі столика при вході запальничку й ключі та вийшла з квартири, щоправда, дещо нервово зачинивши двері з іншого боку, лише з четвертої спроби потрапивши ключем до замкової шпарини.

Андрій перечекав ще зо п’ять хвилин під кріслом, тихенько пошморгуючи носом і кривлячись від образи, а потім виліз. Потер долоньками щоки, що палали болем, відчув, які вони гарячі. Обійшов довкола крісла, став перед Клавою. Стара вже зовсім заспокоїлася, тільки втомлено дихала, – в її віці подібні сцени давалися з величезними втратами нервових клітин та фізичних сил. Малий дивився їй прямо в очі, щось, вочевидь, бажаючи сказати, але не наважуючись. «Вибачитись хоче, чи що?» – подумалося Клаві, але цю думку вона відразу відкинула. Скільки вона пам’ятала своїх дітей, онуків та дітей онуків, ніхто з них ніколи не вмів і не любив перепрошувати. Якщо вже й доводилося їм це робити, то виходило настільки жалюгідно і нещиро, що краще було не починати.

Але малий мовчав і дивився на неї, більше нічого. Так минуло кілька хвилин. Клаву це втомило.

– Андруша, – не витримала вона його погляду, – зроби бабі послугу. Там, під кріслом, десь має бути голівка фарфорової балеринки, вона сьогодні розбилася. Ти не подаси її мені?

Андрій скривився на її пронизливий крик, але, подумавши, знову зазирнув під крісло, з-під якого він нещодавно виліз. Голівка була там, спокійно лежала під однією з ніжок. Малий потягнувся рукою, взяв цей холодний шматочок мертвого фарфору з обережністю і цікавістю, як жука. Покрутив у пальцях, порозглядав її, але, не побачивши нічого для себе цікавого, знову став перед Клавою. Простягнув їй руку зі шматочком порцеляни.

Клава підняла на нього втомлений життям погляд. Малий іще ніколи нічого їй не давав, окрім стусанів. Бабця довірливо простягнула йому свою холодну зашкарублу долоню і вже за мить відчула, як шкіри торкнувся холод розбитої балеринки, а разом із ним – несподіване тепло дитячих пальців. Серце її раптом застрибало, вона намагалася упіймати ручку Андрія, але він з огидою її висмикнув. Тоді Клава затисла голівку балеринки в кулаку, зігріваючи її. Примружила очі, згадуючи свого Федю, здригнулася.

– Андруша, – закричала вона, не розплющуючи очей. – Я чудово знаю, ти вважаєш мене старою розвалюхою. Власне, так і є, погоджуюсь. Інша річ, що не можна ставитися до мене як до меблів, не можна мене бити і принижувати. Я також людина, хоч і майже вже мертва. Звісно ж, ти цього не розумієш, бо ти ще мале, дурне і зелене, але колись до тебе дійде, що без мене тебе би не було. На жаль, я цього часу не застану. Навряд чи ти, Андруша, порозумнішаєш раніше,