Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

Освободітєльной Армії й ген. Андрія Власова, а в РОА служили сотні тисяч вояків, переважно росіян. Але вони, особливо серед українців, знаходять численних «колаборантів». Серед них на першому місці українські «буржуазні» націоналісти, дивізійники, упівці. Почалося ще від «зрадника» Мазепи... Кого він зрадив? В той час навіть жорстокий князь Меншиков, права рука царя Петра І, сказав, що Мазепа перейшов на бік Карла задля свого народу, а не через свої особисті амбіції. Це можна сказати і про дивізійників. Однак Меншикова не цитують, а донедавна (а може, ще й тепер) виклинали в церквах Мазепу, навіть у тих, які він збудував. Зате «народним героєм» проголошено Кочубея, що зрадив гетьмана Мазепу й свій народ.

Як «подякувала» Москва всім українцям, котрі розбудовували Російську імперію, починаючи від культури й церкви, а кінчаючи підкоренням нових територій та жертвами у «великій вітчизняній війні», — усім відомо.

«Московщини народ (а це переважно азіатсько-угро-фіннські племена, сколонізовані слов'янами) сприйняв мову, а вдачу', характер слов'ян зігнорував, а відтак залишився і далі в полоні своїх хижацьких інтересів, жадоби підкорювати, володіти чужим і жити з чужого» — писав визначний антрополог, етнограф і археолог Федір Вовк, (1847-1918).

До «фашистських колаборантів» зараховано також проф. Володимира Кубійовича. Американці протримали його кілька днів і випустили на волю. Його протести проти жорстокої поведінки німців Інтернаціональний військовий трибунал в Нюрнбергу взяв до акта оскарження. А Кубійович був той, що підтримував творення дивізії з українського боку.

Іншими «колаборантами» стали «СС-мани» дивізії «Ґаліцієн». Цю справу вияснив сам Гіммлер у 1944 році у листі до всіх своїх шефів, забороняючи називати українців і інших чужих вояків таким «почесним титулом» — SS Man. «Вони тільки ті, що тепер служать у Waffen-SS», — писав Гіммлер.

Деякі чужі дослідники, наприклад, David Littlejohn у праці Foreign Legions of the Third Reich, теж уважають, що Українська Дивізія наприкінці війни перестала належати до війська СС і перейшла до УНА.

Чи Українській Верховній Раді та урядові не взяти б приклад від інших держав й для національної злагоди зрівняти у правах всіх ветеранів війни? Це зробили балтійські держави. Зате в Україні дали особливі привілеї з нагоди 50-ліття «визволення України» внутрішнім військам НКВД, які не то що не «визволяли» народу на фронтах, але той не вишколений та неозброєний народ гнали на першу лінію просто на ворожі кулі і відбирали у колгоспників на здачу державі зерно, спричинюючи новий голод.

Наприкінці треба згадати, що генерал Шандрук виконав свій останній обов'язок супроти українського народу й Української Національної Армії. Він написав свої спомини й видав їх англійською мовою. Все його майно, в сумі кільканадцять тисяч доларів, після смерти його дружини він записав на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА. Головна управа Братства цим заснувала Видавничий фонд ім. генерала Павла Шандрука.

Роман Колісник

ВІД ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА» ДО 1-ОЇ ДИВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

 

оч минули десятиліття від створення дивізії «Галичина», проте від дня проголошення її творення до сьогодні довкола неї точаться контроверсійні оцінки: треба було її? Не треба було? Факт є, що вона існувала. Факт є, що вона мала позитивний вплив на формування політичної думки й виховання її вояків, які пройшли спільний бойовий шлях і полон. За що вони воювали — на це запитання може відповісти кожний вояк сам собі, бо він знає, і ніхто інший не зможе цього факту змінити, хоч як не старалися це робити совєтські чинники чи не старається непереконливо пропагувати дехто з українських науковців та журналістів в Україні й діаспорі ще й тепер, в час існування незалежної Української держави, витрачаючи шпальти паперу, якого й так бракує. Історик, політик чи дослідник — вони всі лише інтерпретують події, часто під впливом певного тиску чи минулого вчення. Що ще треба доводити? Котрий раз? І як?

Самі дивізійники багато написали про це. Взяти б хоч одного з них — Віталія Бендера, уродженця й вихованця Східної України, котрий двічі потрапляв з Червоної Армії в німецький полон. Першого разу йому вдалося втекти, і за це його совєтська військова контррозвідка — СМЕРШ (Смерть шпіонам!) — посадила в тюрму як зрадника. Тільки наглий наступ німців, що спричинив втечу аґентів СМЕРШу в паніці, залишаючи за собою ув'язнених, врятував, мабуть, йому і його товаришеві з полону й втечі життя. З другого полону він «утік» до Української дивізії. Прибувши на Словаччину до запасного полку дивізії в м. Чадці та побачивши, що ця «українська» дивізія одягнена в німецькі мундири, він під першим поштовхом хотів повертатися до полону, що дехто з його групи добровільно зробив. Однак він залишився і не пожалкував. Сам пише в спомині «Дивізія, гей, рідна мати»: «...Хоч мав я в Дивізії кілька прикрих моментів, але в загальному їх покрили помітніші позитиви. Найголовніше для мене є те, що Дивізія була моєю школою національної свідомости. Я прийшов до неї з цікавости, а розстався з нею зі зворушливими сльозами на очах. Значить, я не був її пасинком. Значить, Дивізія справді була моєю матір'ю» («Вісті», ч. 45-46, 1954, Мюнхен). Бендер згодом став відомим письменником, журналістом й визначним діячем Української Революційно-Демократичної Партії під проводом письменника Івана Багряного.

Після битви під Бродами дивізія стала «прибіжищем» для двох десятків тисяч українців, викинутих воєнними подіями напризволяще. «Ще в Чадці я звернув увагу, що ми вже мали 15 000 зареєстрованих новобранців. Та тоді якось про це не було часу думати, бо новобранці все ще до нас прибували. А тепер (весною 1945-го в запасному полку в Австрії), коли їх транспорт став рідкістю, коли добитись до нас охотникові належало вже до свого роду геройства, бо транспорту майже не існувало, а небезпека чигала на всіх шляхах, факт, що ми реєструємо 20 000 новобранців, став подією великого значення», — пише у своїх споминах «З Перемишля до Ріміні» Володимир Ґоцький.

Незважаючи на несприятливі обставини й події, український провід, тепер уже поза рідними землями в Німеччині, переговорював з німцями про створення Української Національної Армії. У тих переговорах з німцями брали участь представники всіх політичних і громадських середовищ, починаючи від уряду Української Народної Республіки, очоленого президентом Андрієм Лівицьким, Українського Центрального Комітету, а кінчаючи обома ОУН. Переговори почалися восени 1944 року, але затяглися аж до весни наступного року. Відступ на всіх фронтах і настоювання деяких німецьких