Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

піднялася Ясна і збентежено роззирнулася на всі боки. Забачивши Шаллан, яка стоїть за фальшбортом, принцеса звела брову.

А та, стенувши плечима, махнула матросам, щоб опускали.

Дюйм за дюймом наближаючись до води й потаємної тварини, що погойдувалася на хвилях, Шаллан відмовлялася сприймати свій вчинок як дурість. За фут-другий від поверхні океану спуск призупинили, щоб дівчина надягла маску на ремінцях, яка закрила їй більшість обличчя разом із носом.

— Майна! — гукнула вона до матросів.

З того, як мляво поповзла донизу линва, Шаллан, здавалося, відчула їхню неохоту на собі. Її ступня торкнулася води, і ногу пронизав колючий холод. Прародителю бур! Проте вона не звеліла морякам зупинитися, а дозволила опускати себе, доки не занурилася в крижану воду по стегна. Сукня неподобно пузирилася, і дівчині, власне, довелося наступити на поділ — усередині зашморгу — щоб він не задерся до талії й не плавав на поверхні води в міру її занурення.

Якусь мить вона боролася з тканиною, радіючи, що чоловіки вгорі не бачать, як її заливає барва. Але щойно поділ намок, як діло пішло веселіше. Зрештою їй вдалося присісти навпочіпки — так само міцно тримаючись за канат — і зануритися у воду по пояс.

А відтак вона пірнула туди головою.

Мерехтливими, осяйними колонами з поверхні струмувало світло. Там вирувало життя — дивовижне та буйне. Носячись сюди-туди, крихітні рибки пощипували спідній край панцира, який затінював величне створіння. Вузлуватий, мовби старезне дерево, та з брижатою, складчастою шкірою, сантид мав довгі обвислі щупальця синього кольору — як-от у медузи, але куди товщі — які похило волочилися за твариною, зникаючи в глибині.

Сама ж істота була шишкастою сіро-синьою масою зісподу панцира. Зморшки, які начебто вказували на вік, облямовували одне величезне око на боці — інше здогадно було з протилежного краю. На позір неповороткий, але величний, сантид мав могутні плавці, які рухалися із синхронністю весел. У воді довкола тварини метушилася купка химерних спренів стрілоподібної форми.

Сюди-туди снували зграйки риб. Хоча глибини видавалися порожніми, біля сантида та ще їхнього корабля кишіло життя. Днище судна об’їдала риб’яча дрібнота, переміщуючись між сантидом і шлюпом — інколи поодинці, інколи косяками. Чи не тому ці істоти й супроводжували кораблі? Може, вони були якось пов’язані з тими рибками?

Шаллан глянула на сантида, й око того створіння — завбільшки як її голова — навелося на неї й, придивившись, побачило дівчину. Тієї миті вона більше не відчувала ні холоду, ні збентеження — адже дивилася на світ, який, за її даними, не відвідала ще жодна з учених.

Шаллан кліпнула очима, залишаючи собі Спогад про ту істоту, щоб пізніше намалювати її.

 

2. Міст № 4

 

Першою підказкою стали паршенді. Ще за багато тижнів до того, як вони припинили добувати яхонтосерця, їхня воєнна тактика змінилася: ті почали затримуватися на плато після битв, неначе чогось чекаючи. З особистого щоденника Навані Холін. Єсесес, 1174

 

Подих.

Людський подих — це життя, що його по краплинці видихають назад у світ. Каладін глибоко дихав, заплющивши очі, і деякий час нічого іншого не чув. Лише своє життя — вдих-видих під акомпанемент громового серцебиття у себе в грудях.

Подих. Його власна маленька буря.

Знадвору вщух дощ, але Каладін залишився сидіти в темряві. Зі смертю королів або багатих світлооких їхні трупи, на відміну від тіл простолюддя, не спалювали, а Душезаклинали, перетворюючи на довіку застиглі статуї з каменю чи металу.

А от померлих темнооких — спалювали, і ті робилися димом, який здіймався в небеса — хай що там чекало — немовби молитва, згоряючи.

Подих. У світлооких і в темнооких подих не відрізнявся — не був ані солодшим, ані вільнішим. Королівський видих змішувався з рабським, і люди вдихали його повторно — знов і знов.

Каладін підвівся й розплющив очі. Він перечікував великобурю в темряві цієї кімнатчини поряд нової казарми Четвертого мосту. Сам-один. Каладін рушив до дверей, але спинився й поклав пальці на плащ, що, як він знав, висів там на гачку. Потемки йому було не видно ні темно-синього кольору, ні ґліфу Холін — Далінарового символу — на спині.

Великобурі, здавалося, знаменували кожнісіньку зміну в його житті. Конкретно ця була неабияка. Поштовхом відчинивши двері, Каладін ступив на світло вільною людиною.

Плаща він поки що залишив на гачку.

Четвертий міст зустрів командира вітальними вигуками. Обслуга, як і зазвичай, вийшла помитися й поголитися протягом «позбувайла» — під завісу великобурі. Черги майже не було — Скеля ж бо досі поголив усіх охочих. Здоровань-рогоїд мугикав за роботою, водячи бритвою по голові Дрегі, яка потроху лисіла. Вільгле повітря пахло дощем, а розмите багаття неподалік було єдиним слідом рагу, котрим напередодні ввечері ласував їхній гурт.

Багато в чому це місце не так уже й відрізнялося від складу деревини, звідки недавно врятувалися мостонавідники. Довгі прямокутні кам’яні казарми були майже такі самі: зведені не вручну, а за допомогою фабріала, вони справляли враження гігантських колод. Щоправда, кожна мала з боків по кілька менших кімнаток для сержантського складу — з окремими дверима, які відчинялися назовні. На них було намальовано символи взводів, що користувалися ними раніше. Доведеться Каладіновим людям зафарбувати ті позначки.

— Моаше, Шрамме, Тефте, — гукнув командир.

Трійця викликаних підбігла до нього, брьохаючи по калюжах, що їх залишила буря. На них було вбрання мостонавідників — прості штани до колін і шкіряні жилети на голе тіло. Попри поранену ступню, Шрамм був на ногах і ходив, досить помітно силкуючись не кульгати. Каладін поки не призначав йому постільного режиму: його рана була не надто серйозна, а сам він — дуже потрібен.

— Хочу поглянути, що ми тут маємо, — сказав командир, відвівши їх від казарми.

Вона могла вмістити п’ятдесят рядових і пів дюжини сержантів, а обабіч неї тягнулися додаткові. Щоб розмістити новий батальйон із колишніх мостонавідників, Каладінові відвели їх цілий квартал — двадцять приміщень.

Двадцять. Те, що Далінарові було так легко підшукати для мостонавідників квартал із двадцяти споруд, свідчило про жахливу правду — ціну Садеасової зради. Тисячі вбитих. Власне, поряд деяких казарм працювали писарки, наглядаючи за паршменами, які виносили гори одягу й особистих речей — пожитки загиблих.

Чимало з тих жінок мали почервонілі очі та змарнілий вигляд. Садеас «поповнив» Далінарів табір тисячами вдів і, певне, стількома само сиротами. Якби Каладін потребував додаткових причин ненавидіти свого колишнього власника, то знайшов би їх тут — зримо явленими у стражданнях тих, чиї чоловіки довірилися Садеасові на полі битви.

Для Каладіна не було страшнішого гріха, ніж зрадити союзника в бою. Крім хіба зради своїх — убивства тих, хто ризикував життям, щоб захистити тебе. Від думки про Амарама і його вчинок він негайно відчув, як у ньому спалахує гнів, а невільниче тавро на лобі наче знову запекло вогнем.

Амарам і Садеас. Двоє людей із Каладінового минулого, кому рано чи пізно доведеться заплатити за скоєне. І то ліпше, щоб їхній борг було