Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти маєш дізнатися один секрет, дитино, — промовила Ясна. — І то навіть важливіший, аніж ті, що пов’язані з Гадесмаром і спренами. Влада — це ілюзія сприйняття.
Шаллан наморщила чоло.
— Ти тільки правильно мене зрозумій, — вела далі наставниця. — Деякі різновиди влади реальні — як-от у воєначальника або Душезаклинача. Проте вони потрібні куди рідше, ніж ти, певне, гадаєш. А от коли говорити про окремі випадки, те, що йменують владою — авторитетом — здебільшого існує лише в сприйнятті.
Ти кажеш, у мене багатство. Це правда, але ж ти й сама бачила, що я нечасто вдаюся до нього. Ти кажеш, у мене влада, бо я сестра короля. Так і є. А втім, чоловіки на цьому кораблі поводилися б зі мною достоту так само, якби я була жебрачкою, зате переконала їх, наче доводжуся сестрою королю. В такому разі моя влада була б ілюзорною: дмухни — і розвіється. Просто химера! Я здатна створити для них цю ілюзію — тож зможеш і ти.
— Не певна, Ваша Світлосте.
— Знаю. Бо інакше досі ти б так і чинила. — Ясна підвелася та обтрусила поділ сукні. — Скажеш мені, якщо знову побачиш той візерунок — такий, як з’явився на хвилях.
— Гаразд, Ваша Світлосте, — неуважливо відказала збентежена дівчина.
— Тоді решту дня можеш присвятити мистецтву. Мені треба поміркувати над оптимальною методикою викладання тобі всього, що пов’язане з Гадесмаром.
І жінка рушила назад у каюту, киваючи у відповідь на поклони матросів, яких проминала дорогою.
Підвівшись, Шаллан розвернулася й схопилася за поручень обабіч від бушприта. Перед нею простирався океан — здиблені хвилі, запах холодної свіжості й ритмічні удари валів об форштевень у міру просування їхнього судна вперед.
Яснині слова воювали в її свідомості, наче небесні мурени за одного-єдиного пацюка. Спрени, що засновують міста? Гадесмар тут, але його не побачити? Шаллан — і раптом заручена з найзавиднішим парубком у цілому світі?
Не прибираючи вільної руки з поручня, вона відійшла від носової частини й закрокувала вздовж борту. Як сприймали її моряки? Вони усміхалися, махали руками — Шаллан була їм до вподоби. А Ялб, який ліниво висів на вантах неподалік, окликнув дівчину й повідомив: у найближчому порту є статуя, котру вона має оглянути.
— Йдеться про велетенську ногу, панянко! Всього одну ногу! Та скульптура — вхопи її буря! — так і зосталася незавершеною…
Вона всміхнулася йому й рушила далі. Чи хотіла б Шаллан, щоб матроси дивилися на неї так, як на Ясну? Повсякчас перелякані, завжди стривожені — а раптом вони зроблять щось не так? То це і є влада?
«Коли я вперше відпливла з Веденара, — згадала дівчина, дійшовши туди, де був принайтовлений її ящик, — капітан усе під’юджував мене повернутися. Бо я, мовляв, шукала вітра в полі».
Весь час, доки вона ганялася за Ясною, Тозбек тримався так, наче робив їй особисту послугу. Однак чи мусила Шаллан майже пів року жити з відчуттям, немовби зловживає добрим ставленням капітана й команди тим, що наймає їх? Так, їй зробили знижку, бо колись її батько вів із Тозбеком справи — а все ж вона платила йому гроші.
Здогадно за всім цим крилися хитрощі тайленських купців: мовляв, якщо тобі незручно перед капітаном за клопіт, це змусить тебе розщедритися під час розрахунку. Тозбек був їй до вподоби, проте їхні стосунки залишали бажати кращого. А от Ясна нізащо не стала б терпіти такого поводження із собою.
Сантид і досі плив поруч, скидаючись на крихітний пересувний острівець. Із його панцира, який поріс морськими водоростями, стирчали невеличкі кристали.
Шаллан розвернулася і рушила на корму, де капітан вів розмову з одним із помічників, тицяючи пальцем у всіяну ґліфами мапу. Забачивши її наближення, Тозбек кивнув:
— Маю попередити вас, панночко, що незабаром порти стануть не такими зручними. Ми залишимо протоку Довгоброва позаду й, обігнувши східну крайку континенту, візьмемо курс на Новий Натанан. Звідси й до самих Неглибоких Крипт дивитися нема на що — а втім, уваги не варті навіть вони. Самого на тамтешній берег я й рідного брата не відпустив би, хоча той голіруч убив сімнадцятьох чоловіків — він у мене такий.
— Дякую, капітане, — мені зрозуміло, — відказала Шаллан. — А ще я переглянула своє попереднє рішення й хочу, щоб ви спинили корабель і дали мені змогу роздивитися екземпляр, який пливе поруч нас.
Зітхнувши, Тозбек здійняв руку і провів пальцями по одній зі своїх шпичастих, настовбурчених брів — достоту як хтось інший міг би розгладити вуса.
— Ваша Світлосте, це було б нерозважливо. Прародителю бур! Якби я спустив вас в океан…
— …то я б намокла, — перебила Шаллан. — Таке зі мною разів зо два вже бувало.
— Ні, я просто не можу такого дозволити. Як я вже казав, ми зводимо вас подивитися панцирі, коли прибудемо в…
— Не можете дозволити? — перепитала дівчина, обдаючи того поглядом, у якому — так їй хотілося вірити — читалося приголомшення, й сподіваючись, що Тозбек не помітить, як міцно стиснуті по боках її руки. Буря забирай — вона терпіти не могла конфліктувати. — Капітане, я й гадки не мала, що мої розпорядження підвладні вашим дозволам або заборонам. Зупиніть корабель і спустіть мене вниз — це наказ.
Шаллан силкувалася сказати це з натиском — як-от Ясна. Та жінка знала, як вселити відчуття, наче легше протистояти повномасштабній великобурі, ніж заперечити їй.
Якусь мить Тозбек лише беззвучно ворушив губами — немовби його розум не встигав за намаганнями тіла вкотре відмовити — але зрештою видобув:
— Це мій корабель…
— …який ніяк не постраждає, капітане, — присадила його пасажирка. — І не гаймо часу на суперечку. Я не хотіла б, щоб сьогодні ввечері ми сильно запізнилися із прибуттям у порт.
І з тим залишила його, попростувавши назад до свого сидіння — хоча серце вилітало з грудей, а руки тремтіли — й опустившись на ящик почасти для того, щоб заспокоїтися.
Глибоко обуреним тоном Тозбек заходився віддавати накази. Вітрила опустили, судно сповільнило хід, і Шаллан нарешті видихнула, почуваючись дурепою.
А втім, порада Ясни спрацювала. Такою поведінкою вона породила щось в очах капітана. Ілюзію? Як-от, мабуть, ті ж таки спрени? Ожилі фрагменти людських очікувань?
Сантид і собі уповільнився. Шаллан нервово звелася на ноги, коли матроси принесли линву й неохоче зав’язали її нижній кінець у зашморг, який мав стягувати ступню. Далі їй пояснили, що коли її опускатимуть, вона має міцно триматися за канат. А наостанок надійно обв’язали за талію ще однією, коротшою, линвою, за яку дівчину, мокру й принижену, зрештою мали підняти назад на палубу. З їхнього погляду, таким обіцяв стати неминучий фінал.
Шаллан роззулася й, відповідно до отриманих вказівок, перелізла через поручень. Невже й раніше було аж так вітряно? Її сукня тріпотіла від шквалистих подувів. Стоячи в самих панчохах на вузенькому планширі, вона на мить відчула, як паморочиться голова. До неї підпурхнув спрен вітру і набув подоби лиця на тлі хмар. Бодай йому буря! Нехай би ця істота трималася осторонь. А може, це людська уява надавала спренам вітру пустотливості?
Коли матроси опустили линву їй до ніг, вона невпевнено стромила ступню в зашморг, а відтак узяла в Ялба маску, про яку той згадував.
З каюти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон», після закриття браузера.