Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

Вони знайшли кілька важких каменюк і по черзі почали бити по уламку скелі, намагаючись відколоти від нього шматки. Робота була важкою і гучною. Кожен удар відлунював в ущелині, і Орест боявся, що їх почують.

Михайло сидів, притулившись до стіни печери, і байдуже спостерігав за їхніми зусиллями. Раптом він тихо засміявся.

– Не допоможе… – прошепотів він. – Він прив'язаний до мене… як і я до Нього. Ми всі… Його діти… Його їжа…

– Мішо, припини! – не витримав Орест. – Ми виберемося звідси! Чуєш? Всі разом!

Михайло подивився на нього довгим, туманним поглядом.

– Ти не розумієш, Оресте… Третя Ніч – це не просто час. Це… стан. Перехід. Коли завіса між світами стає найтоншою. І Він простягає свої руки… Він уже торкнувся мене. Я відчуваю Його холод… Його голод…

Раптом з лісу, зовсім близько, почувся пронизливий крик. Не людський, але й не звіриний. Щось середнє, моторошне, сповнене болю і люті. А потім – тупіт багатьох ніг.

Орест і Влад завмерли, прислухаючись.

– Вони шукають нас, – прошепотів Влад, його очі розширилися від жаху.

– Треба забарикадувати вхід, – швидко сказав Орест. – Давай, ті каміння, що ми знайшли!

Вони поспіхом почали закладати вузький вхід до печери уламками скель та камінням, залишаючи лише невелику щілину для спостереження. Тупіт наближався. У сутінках, що швидко згущувалися, Орест розгледів кілька темних постатей, що рухалися лісом – Хранителі. Їх було більше, ніж троє. Деякі несли смолоскипи, що кидали химерні, танцюючі тіні на дерева.

– Вони близько, – прошепотів Орест. – Тихо. Не ворушіться.

Печера занурилася в напружену тишу, порушувану лише їхнім прискореним диханням та тихим скигленням Михайла. Ззовні чулися голоси Хранителів – гортанні, нерозбірливі, але в їхній інтонації відчувалася лють і нетерпіння. Вони обшукували схил гори.

Один зі смолоскипів наблизився до їхньої ущелини. Світло впало на забарикадований вхід. Орест затамував подих. Чи помітять вони свіжозрушене каміння?

Постать зі смолоскипом зупинилася біля самого входу до ущелини. Кілька довгих, нестерпних секунд вона вдивлялася в темряву. Потім щось буркнула і рушила далі.

Небезпека, здавалося, минула. Принаймні, на деякий час.

Орест з полегшенням видихнув. Він подивився на Михайла. Той сидів нерухомо, його очі були заплющені, але губи ворушилися, шепочучи щось незрозуміле. Раптом він розплющив очі. В них тепер не було страху – лише дивний, холодний спокій.

– Вони не знайдуть нас тут, – промовив він напрочуд чітким голосом. – Це місце… воно під захистом. Старим захистом. Ще до Нього.

– Що ти маєш на увазі, Мішо? – Орест насупився.

Михайло повільно обвів поглядом стіни печери.

– Дивіться, – прошепотів він.

Орест і Влад теж почали вдивлятися. У тьмяному світлі, що ледь просочувалося крізь щілини в барикаді, вони почали розрізняти на стінах печери ледь помітні, майже стерті часом символи. Це не були спіралі Хранителів. Це були інші знаки – кола, перехрещені лінії, зображення якихось тварин чи духів. Вони були набагато давнішими, примітивнішими.

– Що це? – вражено запитав Влад.

– Це… знаки Перших, – відповів Михайло. – Тих, хто був тут до Угоди. До Голосу. Вони ще пам’ятають… як боротися…

Раптом він скривився від болю, схопившись за голову.

– Ні… Він чує… Він не любить їх… Він хоче… знищити…

І саме в цю мить, з глибини печери, з самої її кам'яної плоті, почувся тихий, але виразний звук. Скрегіт. Наче хтось – або щось – рухалося в суцільній скелі за їхніми спинами. Це не були Хранителі. Це було щось інше. Щось, що пробудилося в цій древній печері, потривожене їхньою присутністю та наближенням Третьої Ночі.

Темрява в печері стала ще густішою, а повітря – крижаним. Третя Ніч тільки починалася, і її жахи були ще попереду.