Читати книгу - "Контракт із дияволом , Лоран Доріан"

Макс сидів у гаражі, перебираючи старі інструменти. В будинку було тихо, навіть Еліазар зник десь без сліду. Тиша нависала, як дим після сигарети — важка і знайома.

Телефон задзвонив.

— Томас, — прочитав він на екрані.

— Брате, живий? — пролунав голос друга.

— Живий. Хоча зранку сумнівався.

— Вибирайся надвір. Дві години каталки — і твоя голова стане чистішою, ніж твоя кухня.

— Це неможливо. Моя кухня — стерильна, як операційна.

— Тоді ти просто боїшся, що я тебе знову обжену.

Макс усміхнувся.

— Через п’ятнадцять хвилин, біля заправки.

Дві чорні тіні летіли трасою між полями — два байки, два ревучих двигуни, два серця, що ще пам’ятають смак швидкості.

Вітер рвався крізь одяг, шоломи глушили зовнішній шум, залишаючи тільки пульс, асфальт під колесами і запах весняної дороги.

Вони зупинилися біля старої занедбаної АЗС. Томас зняв шолом, витер піт з чола.

— Знаєш, я думав, ти вже зовсім від нас відійшов.

— Був період, коли і сам так думав, — відповів Макс.

— А тепер?

— Тепер я просто їду. Без плану. Без маршруту. Але знову на ходу.

Томас дістав з кишені жуйку, пожував кілька секунд.

— Я чув про тебе і Емілі.

Макс кивнув, не дивлячись.

— Просто знайомство.

— Для тебе — можливо. Але не для дівчини, що виглядає на поліцейську і при цьому має душу художниці.

— Вона дивна. Але щира. Не знаю, що з цього вийде. І чи має взагалі щось виходити.

Томас подивився на нього уважніше.

— Знаєш, що я бачу? Не того Макса, що був після Лейли. А того, що був до. Ще з іскрою.

Макс мовчав.

— Я не знаю, що з тобою коїться. Але якщо ти ще здатен щось відчувати — не закривайся. Бо не кожна жінка тікає. Деякі залишаються.

Макс кивнув.

— Побачимо, брате. Побачимо.

Вони знову завели байки. Рев двигунів перекрив тишу, що намагалася знову повернутись у його голову.

Макс рванув уперед — не від друга, а від тіні, що наздоганяла його всередині.

Томас кинув погляд на Макса і усміхнувся:

— Знаєш, я трохи здивований, що ти знайшов собі дівчину з поліції.

Макс, посміхаючись у шолом, відповів:

— Не кожен день таке трапляється. Поліцейська і байкер — комбо, яке треба побачити.

— Ну, то вже точно не проста історія, — пожартував Томас. — Сподіваюсь, вона не почне тебе штрафувати за швидкість.

— Та хай штрафує, — махнув рукою Макс. — Хоч хтось має привід мене зупинити.

Томас ще раз перевірив ремені шолома і глянув вперед.

— Головне, щоб ти не забув, хто ти є. Бо з такими відносинами легко розгубитись.

Макс глянув на друга і серйозно кивнув:

— Не забуду. Ти мене знаєш.

— Знаю, — усміхнувся Томас. — Тож поїхали далі. Світ не чекатиме.

Після ще кількох кілометрів дороги вони знову звернули в місто. Сутінки вже обіймали вулиці, ліхтарі кидали довгі тіні на асфальт, і світ ставав трохи тихішим.

— Ну що ж, брате, — Томас скинув швидкість. — Мені на цей поворот.

— Побачимось, — відповів Макс. — Було добре вибратись.

— Тримайся, і не забувай: навіть у чорта можна виграти гру, якщо знаєш, як грати.

Макс кивнув — в очах його друга промайнуло щось більше, ніж просто жарт.

Вони роз’їхались у різні боки. Макс ще кілька хвилин їхав сам, ні з ким не змагаючись, не втікаючи — просто відчуваючи вітер і себе. Його мотоцикл гудів рівно, немов серце, яке нарешті працює без збоїв.

Коли він зупинився біля свого дому, вулиця була майже порожня. Лише ледь помітний серп місяця завис над дахами — як нагадування, що ніч завжди дивиться згори.

Макс зняв шолом, провів рукою по волоссю і на секунду завмер.
Тиша. Спокій.
І десь усередині — очікування.
Чогось або когось.