Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Фіффі стояла на краю обриву, де небо і земля сперечалися, хто важливіший. Її волосся розліталося в різні боки, сплітаючись із вітрами. Поруч із нею — стара валіза, наповнена дивними речами: мапами, які самі змінювали свої шляхи, компасами без півночі, і мушлями, що співали чужими голосами.

"Шторм — це не кінець. Це початок нової дороги."

Фіффі прислухалась. Далеко, у самому серці порожнечі, щось починало рухатися — як перший подих бурі.

Вона відчувала це шкірою: дещо пробуджувалося.

— Час рушати, — сказала вона собі. — І час не озиратися.

Зі стрибком, легким як сміх, Фіффі підхопила валізу й кинулась униз. Вітер прийняв її, як стару знайому. Під її ногами не було землі — тільки повітря і обіцянки.

Під час польоту вона встигла побачити, як Скаробіус ставить свої пастки, як Аурік торкається закритих дверей, як Містін переплітає свої нитки.

"Я буду там, де мене найменше чекають. І там, де найбільше потрібні."

І коли перші краплі дощу впали на землю, Фіффі вже давно неслася вперед — разом зі штормом, який вона сама і була.