read-books.club » Фентезі » Правила гри. Частина перша 📚 - Українською

Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

185
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Правила гри. Частина перша" автора Володимир Арєнєв. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 57
Перейти на сторінку:
всіх… можливо, за винятком нащадків: ніхто з них не знав, що дістанеться йому від щедрот Божих. Можливо, здатність проходити крізь стіни, можливо — запалювати поглядом усе навкруги. І її треба було не просто відшукати (а без цього спадкоємець мав не більше прав на престол, ніж перший-ліпший жебрак у країні), а ще й призвичаїтися до неї.

(Ще цікава подробиця: Боги здогадувалися, що у новоутвореній династії чоловіки можуть зачати й більше ніж одного спадкоємця. А якщо кожному давати Божественну властивість, не встигнеш носа втерти, як у світі запанує безлад. Війна претендентів за трон могла скінчитися сумно. Тому вирішили, що лише перший законний син або донька отримуватимуть дар. У разі передчасної смерті дар переходитиме до другого сина або найближчого родича. Звісно, приймаючи таке рішення, Боги брали на себе непомірні клопоти, але обіцянка — не цяцянка…)

А титул «Пресвітлий» виник пізніше, певно, за асоціацією. Фаал-Загур вважався Богом темряви, його суперники — відповідно — Богами світла. Далі зрозуміло і трирічній дитині.

Я перегорнув сторінки, присвячені історії виникнення династії та її правління, дивуючись, що залишилося нині від стародавнього Ашедгуну. Занепад розпочався ще до Талігхіла, але лише за його правління проявився повною мірою. Наприклад, сам принц не вірив у Богів, і навіть коли зійшов на престол, не позбувся цього, всупереч жерцям, які не шкодували зусиль, аби наставити правителя на шлях істиний. Всі вхопили шилом патоки, а Талігхіл підчепив цим таки шилом власні хибні погляди — та й залишив їх при собі. Він відкрито визнавав, що бачить сни, але називав їх не пророчими, а лише снами-«передбаченнями» або ще якось. Наче це щось змінювало! За інших часів (років сто по тому) його могли б скинути, якби правитель і далі відмовлявся від дару Богів — на ньому ж трималася вся система наслідування влади. Але обставини склалися так, що на той момент правити країною не було кому. А після Кріни позиції Пресвітлого у народі настільки зміцніли, що його не можна було скинути черговим палацовим переворотом.

Загалом, занепад віри в Богів найяскравіше виявився за часів Талігхіла. І «відгукнулося» відповідно: вже онука Талігхіла скинули з трону, оскільки він (онук) не володів даром. Та й звідки було взятися дарові — Боги перестали володарювати й династія Хрегана перервалася.

Щоправда, іноді надприродні властивості проявляються й досі, — як у випадку з Мугідом.

А стародавній Ашедгун розпався, його поглинув Хуміндар, що якраз зводився на ноги. Поглинути поглинув, але проковтнути не спромігся, бо опинився під сильним впливом старшої та сильнішої культури Ашедгуну. Дві держави стали однією, з політичним центром у Хуміндарі та культурним в Ашедгуні. Ось такі штукенції викидає час…

Я впорався з історичним розділом і добрався до опису «феноменів», тобто надвластивостей Пресвітлих, коли мене відволікли.

— Корисне заняття, парубче.

Поруч стояв пан Чраген. Не знаю, як він нечутно підкрався, але мені це не подобається.

Пан Чраген зазирнув через моє плече у книгу і посміхнувся:

— Тільки подумати! Ви вирішили дізнатися докладніше про предмет, якому присвячені оповіді! Знаєте, дивлячись на вас, не скажеш, що ви здатні на це.

— Як бачите.

«Академік» витяг хустинку і витер лисину. Потім недовірливо похитав головою й сховав хустинку:

— Як можна іноді помилятися в людині! Дивився на вас та думав… Знаєте, що?

Я чесно відповів «ні», здогадуючись: це необов’язково.

— Думав, що ви звичайний вітрогон, котрий приїхав до «Вежі» тому, що це модно. Аби потім у розмові зазначати між іншим: «Ото сприймав Мугідові оповіді в ущелині Кріни… Як, невже ви там не були?»

— Даруйте, що розчарував, — буркнув я, зачеплений його словами. Звичайно, таке враження я і мав намір справляти, однак…

— Ні-ні, — замахав руками «академік». — Ви даруйте, що я так погано думав. Піддався, знаєте, першому враженню. А воно, виявляється, буває помилковим.

Я запевнив, що не ображаюся, ми потисли руки і зробили висновок: не вір очам своїм. Тобто, не вір очам пана Чрагена.

Потім він зазначив, що вже час обідати і що знання — це чудово, але без відповідної фізичної підтримки організм може вийти з ладу… Коротше, я поспіхом погодився з усім сказаним і несказаним. Повернув книгу на місце й пішов з «академіком» обідати. Це було простіше, ніж відмовитися та вислуховувати повчальні теревені.

Після обіду (який за часом швидше нагадував вечерю) мені вдалося втекти від пана Чрагена до своєї кімнати. Нагадавши собі, що потрібно колись і працювати, я приготував диктофона, папір, письмовий комплект — і працював увесь вечір. До бібліотеки вирішив сьогодні не повертатися, бо підозрював: «академік» може чатувати на мене.

Запрацювався, вечеряти спустився пізно, і не зустрівшись ні з ким, повернувся й ліг спати. Зізнатися, я вже забув про дивацтво Данкена, про Мугіда — навіть про Карну. Думав лише про те, як вибратися звідси неушкодженим та передати результати роботи.

І ще — про те, на що витрачатиму гроші, коли отримаю їх.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

За сніданком пригадалося все, що сталося напередодні. Данкен дивився на мене і робив бровами такі красномовні рухи, що І самий неосвітенний дурень здогадався б: журналістові кортить «забомбити» мене запитаннями. Я подивився на нього не менш промовисто і скорчив таку гримасу, що Данкен миттєво перервав мімічні вправи й заходився біля їжі.

Коли спускалися у кімнатку для оповідей, журналіст учепився в мене:

— Ну що?

— Що «що»?! прошипів я. — Бажаєте вислухати звіт про виконану роботу? Не буде звіту! Нічого я не дізнався, зрозуміли! А ви сподівалися, бігатиму по «Вежі» й наказуватиму всім негайно ставати на вуха?

— Заспокойтеся, — попросив Данкен, і в голосі його забриніла нотка втоми. — Не нервуйте.

— Я — не нервую. І не розумію, чому це нервуєте ви, ми ж тут не назавжди. Мине кілька днів, скінчаться оповіді, і скажемо один одному «прощавай». Тож на все життя підпасти під мій поганий вплив вам не загрожує. А тут намагатимуся втриматися від необміркованих висловлювань. Задоволені?

Він приречено зітхнув:

— Ні.

— Чому?

— Бо це не вирішує проблеми. — Данкен наче пояснював найпростіші речі п’ятирічному хлопчику.

— Вам неодмінно треба посадити мене під скло і вивчити, бажано — з розтином? — я почав поступово виходити з себе.

— Та ні! Я…

Договорити не вдалося. Ми опинилися у кімнатці для оповідей, тут було не до розмов. І так уже до нас приглядалися.

Ну що ж, договоримо…

ОПОВІДЬ ТРЕТЯ

— Що ж, поговоримо, коли повернуся, — Руалнір був невдоволений, але намагався цього не показувати. Врешті-решт, могли існувати

1 ... 12 13 14 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правила гри. Частина перша», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Правила гри. Частина перша"