Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Поки Неоко доводить до досконалості моє волосся, Жіна робить мені макіяж, перетворюючи шкіру на заквітчаний рум'янцем і золотавим відблиском алебастр, а очі на туманні озера. Потім удвох вони одягають мене в сукню кольору білого золота, що казна-звідки взялася серед моїх речей. На вигляд вона досить проста − м’яко облягає стан, спускається до самої підлоги вільною, летючою спідницею, але настільки красива, що дух захоплює.

І несподівано розфарбовують мої руки та босі ноги золотавою фарбою. Довершуючи дивний, але дуже чарівний образ

Після цього синхронно відступають, схиляючи голови. Очевидно демонструючи, що закінчили.

Я тільки збираюся запитати, чи дадуть мені взуття, як у спальню раптово вповзає Чотжар. У червоному вбранні. Щось подібне я вже десь бачила. І весь його вигляд викликає в мені дивне передчуття, разом із хвилюванням та недовірливою нервозністю.

Окинувши мене уважним поглядом, на-агар, нічого не кажучи, мовчки прямує до мене і підіймає на руки.

«Що відбувається, Чотжаре? − заглядаю в його очі. − Скажи мені. Будь ласка».

«Мені наказали мовчати. Скажу лише, що боятися та нервувати не треба. Думаю, тобі сподобається те, що має сьогодні статися. Розслабся й отримуй задоволення», − багатозначно посміхається мій хранитель.

І от як після цього розслабитись?

А коли він виносить мене в коридор, і я бачу прямо біля дверей, повітряний і витончений паланкін, який тримають... вищі ашари з варти, у мене взагалі дар мови пропадає. Я вже навіть не звертаю уваги на те, скільки вартових вичікувально завмерло осторонь.

Невже... невже це зараз відбувається зі мною?

Здогад, що відвідує мене, здається просто нереальним, неможливим... Але ось Чотжар саджає мене в паланкін, дбайливо пригладжує моє волосся, розправляє спідницю, поправляє подушки. Випроставшись, опускає фіранки. Білі із золотом.

І, очоливши процесію, дає сигнал рухатися.

Дорога палацовими коридорами проноситься для, як у тумані. Серце так гуркотить у грудях, що майже боляче. А на очах збираються сльози, так сильно я хвилююсь. Так сильно бажаю, щоб мої здогади справдилися, і боюся цього одночасно.

А що я робитиму, якщо вгадала? Яким тоді стане моє життя?

Ой леле. Страшно ж як.

Зібгавши тремтячими пальцями подушки навколо себе, дивлюся в одну точку, намагаючись відновити дихання. А то так і знепритомніти можна. У такий значущий момент. Оце буде сором.

Але мій паланкін підносять до високих двостулкових дверей, схожих на ворота, настільки вони великі. Вартові на посту розчахують їх перед нами, і мене вносять до величезної зали, залитої золотистим ранковим світлом.

Тихо видихнувши, я впиваюся очима у дві високі чоловічі постаті, що стоять біля великого панорамного вікна. Мої се-аран. Са-оір, як завжди, у чорному, А-атон у білому. Волосся у кожного заплетене у складні коси. Обличчя рішучі та врочисті. Мої Володарі. Такі величні та прекрасні, що серце щемить. Мені не віриться, що ці богоподібні чоловіки − мої.

І лише за кілька секунд я помічаю, що в залі вони не одні. Поруч із Повелителями чекають ще четверо чоловіків. Сетору. Ні-одо Шаарід. І якщо мене пам'ять не підводить рі-одо Маар-ші та рі-одо Гаргаст глави ще двох Високих Домів. І всі вони дивляться на мене.

Чотжар зупиняється у центрі зали. Мої носії теж. Ставлять паланкін на досить високі ніжки.

А я знову прикипаю поглядом до моїх се-аран. Вони злагоджено йдуть до мене. Пронизуючи однаковими голодними поглядами.

Са-оір відхиляє фіранку, а А-атон схиляється і підіймає мене на руки. Притискає до своїх грудей.

І все це мовчки.

Але вони розвертаються до своїх застиглих гостей.

− За належної кількості свідків повідомляємо, що відтепер наша рабиня Ліна стає вільною підданою імперії Аша-Ірон та Владущого Дому, − в один голос проголошують несподівано, до глибини душі приголомшуючи мене.

− Підтверджую, − рівним тоном карбує Сетору.

− Підтверджую, − вимовляє Шаарід.

− Підтверджую, − вторять їм решта двох свідків.

− При свідках заявляємо, що хочемо взяти нашу се-авін рію Ліну нашою за законну дружину, − остаточно оглушують вони мене і моє бідне серце, що аж з грудей рветься.

Мені хочеться жадібно хапати ротом повітря, і обмахуватися руками, можливо верещати, або просто плакати від радості з домішкою легкої гіркоти невпевненості в собі. Але замість цього я ціпенію, витріщаючись величезними очима на Са-оіра.

Не може бути. Цього просто не може бути… Чи може?

− Рі-одо Сетору, зробите нам послугу, здійснивши обряд? − звертається вже один лише А-атон до жерця.

− Це буде честю для мене, − незворушно киває той.

І знову мене кудись несуть. Як я розумію, у сімейне імператорське святилище. Але усвідомити те, що відбувається, я все ще не в змозі. Здається, ніби знову сплю та бачу сон.

Вони надали мені статус вільної. Просто взяли і оголосили вільною. Тоді, коли я вже змирилася з роллю їхньої рабині.

Вони вирішили зі мною одружитися. Так просто. Хоч на це я навіть сподіватися не наважувалася. Їхнє рішення настільки несподіване, неможливе, неймовірне, що мій мозок просто збоїть, а серце співає і калатає, як ненормальне.

Я тільки й можу, що по черзі дивитися то на одного свого се-аран, то на іншого, навіть не відчуваючи, як по моїх щоках котяться сльози. І точно не звертаючи уваги на навколишній світ.

Але він нагадує про себе сам.

− Прошу пробачити мій інтерес, Володарі, але можу я запитати, чому ваша се-авін плаче? Вона так боїться стати вашою дружиною? − вривається в рожевий туман у моїй голові голос Сетору.

Моргнувши я повертаю до нього голову.

І виявляється, що ми стоїмо в якомусь незнайомому мені місці, перед великими масивними дверима.

− Ліно, чому ти плачеш? − з ноткою невдоволення питає Са-оір.

− Від радості, − шморгаю носом. Усміхаюся крізь сльози своєму темному се-аран, потім дивлюся на його близнюка, що похмуро спостерігає за мною. – Я… я не очікувала. Зовсім. Не сміла навіть сподіватися. І не можу тепер повірити.