Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Так, гості мене нині квітами розбалували! Ваш теж дуже гарний, пахне полем, стогом... - Стьопка осіклася на півслові, піднявши зляканий погляд на Славика.

Той дивився на неї уважно, наче чогось вичікуючи. Але так нічого й не дочекавшись, окрім величезних очей, зітхнув і сказав:

-Вітаю з днем ​​народження! - простягаючи згорток. Іменинниця машинально прийняла дарунок, розірвала шарудливу упаковку. Це була шаль. Біла, з найтоншого мережива, практично невагома, - це плела моя мама. Вона відома на всю округу майстриня, але вже відійшла від справ. Заради вас зробила виняток, я дуже просив. Приміряєте?

-Прямо ніяково, навіщо ж заради мене...

-Приміряйте, прошу вас!

-Так, звичайно! Велике спасибі. І давай уже на «ти»?

-Із задоволенням!

Жінка повернулася спиною, щоб чоловік міг накинути шаль на плечі. Від зіткнення з голою шкірою тілом побігли мурашки і захопило дух.

-Вона така легка, ніби нічого не важить! - Стьопка обернулася, - ну, як?

-Гарно... - дільничний дивився ніжно і захоплено, - я не хвалю свій подарунок, дійсно красиво.

-Я вірю, - посміхнулася, - шаль казкова, мама твоя рукодільниця.

«Коні пізнають одне одного по іржанню, а люди — по розмові»

«Отже, всі зібралися... з чого почати?» - привівши за собою останнього гостя, замислилась Степанія. Микита, бачучи її нервозність, заговорював гостей як міг, та й Матильда допомагала. Але, безкінечно готуватися не будеш, треба вже й розмову завести…

-Стьопушко, дозволиш підняти за тебе келих? - подав голос найстарший наречений і продовжив, коли хазяйка кивнула, - одного разу я почув один мудрий тост, який хочу сьогодні вимовити на твою честь. Отже… В одному глухому селі жив чоловік із сином. Якось у їхні двері постукали. "Відкрийте, це я, багатство!" - сказали з того боку. Син зрадів і каже: «Тато, давай відкриємо, стане багатим!» Але батько відповів: «Ні, сину, до чого нам багатство, коли ми є один у одного? Це - найкраще багатство!» Через якийсь час у двері знову постукали. "Відкрийте, це я, щастя!" І знов батько відмовився відкрити, мотивуючи тим, що вони й так щасливі, живучи разом. Коли втретє постукали у двері і сказали: «Відкрийте, це я, жінка!» Син сказав батькові: «Зараз ми теж не відкриємо, навіщо вона нам потрібна, якщо ми є один в одного?» На що батько заперечив: «Ні синку, ти не правий, її ми впустимо! До будинку, у якому живе жінка - щастя та багатство приходять самі!» Стьопушко… я згоден із цим мудрим висловом. Варто було тобі з'явитися в нашому селі, як світ довкола перевернувся… - він зробив паузу, нахилив голову, мабуть бажаючи сказати щось ще, але стримався, лише скромно додавши, - загалом, за іменинницю!

Підтримавши ідею тостів, один за одним женихи висловлювалися, мимоволі даючи господині перепочинок перед важкою розмовою. Іменинниця дякувала, через силу посміхаючись, відчуваючи, як нервозність зростає в геометричній прогресії, збільшуючись із кожним чоловічим поглядом та словом. «Дурна ідея була, навіщо я їх зібрала, краще б з кожним окремо поговорила…»

-Імениннице, - відволік її від роздумів дільничний, - хочу підняти тост за твою надзвичайну вроду! Здавна, красу жінок порівнювали з сонцем, небом, або зорями. Проте, для мене ти… як повний місяць на чистому небі: чиста, яскрава, ваблива…

Степанія здригнулася і різко перевела погляд на Славика, відчувши раптову напругу. «Господи, що з його очима?! Чому вони так яскраво горять?! Що  в них? Зухвалість? Виклик? Вимога впізнати? Образа? «Повний місяць…» Він натякає на те, що…»

-Тож, за твою місячну вроду, Штефа! – відсалютував їй келихом, продовжуючи засвердлюватись поглядом. Світ навколо Степанії наче здригнувся. «О, Боже, так це він - вовк! Він назвав мене Штефою!»

Померкло все, Свирянка не почула, про що далі говорили чоловіки, що їй бажав Грізний, вона опустила очі у свій келих і так стиснула ніжку, що заболіла рука. «Він сказав на сіновалі, що являється першим нареченим, як же я одразу не здогадалася, дурепа?! Адже, саме з ним першим і познайомилася…»

-Збентежили господиню! - голос Матильди вирвав Степанію з лап самоїдства, вона, нарешті, підняла голову і подивилася на гостей. Всі, як один, пильно поглядали на неї. Стьопка проковтнула слину, потім підскочила на ноги, підійшла до столу. Налила собі повний келих коньяку, осушила його залпом, відкашлялася і обернулася до гостей. «Ну що ж, час настав!»

-Щире вам всім дякую за чудові слова, - вимучено посміхнулася, - а також, за те, що відгукнулися на моє запрошення. Зараз, мабуть, настав час розповісти, з якого приводу я зібрала вас всіх під своїм дахом...

-Так на честь іменин, ні? – спитав Петро.

-Не тільки…

-Мужайся, господине, - підбадьорила Лукерія.

Стьопка кивнула і продовжила:

-Деякі з вас уже знають мою таємницю, з іншими я поділюся нею зараз, - руки зрадливо затремтіли і вона налила собі другий келих, - вибачте, я трохи нервую...