Читати книгу - "Сибіріада польська"

ише наступного дня перед вечором тулунський НКВС звільнив від арешту всіх поляків. Не допомогли погрози й умовляння. Поляки видержали солідарне рішення і радянських паспортів не прийняли. Кожному звільненому замість паспорта вручали «справку» — посвідчення про те, що такий-то і такий «громадянин СРСР» є прописаний тут і тут. І тільки. Або всього стільки.

— Не хочете паспортів, ваша втрата. Але без такої справки у нас жить нельзя: ані роботи, ані хліба не дістанеш, не кажучи вже про прописку.

— Правда, що це не паспорт,— погодився дідусь Майка. — Що там така газетка. Беріть, люди.

Сталося однак щось, що потрясло затриманих, а особливо людей з Червоного Яру.

Перший випадок, який розігрався на їхніх очах, був стосовно Станіслава Мантериса. То він перший прилюдно й голосно відважився кинути в обличчя НКВС, що він поляк, громадянин польський і радянського громадянства не прийме. Люди бачили, як НКВС виволік Мантериса із залу, відчували докори сумління, бо дивилися на це безвільні та безсилі. Лише на другий день шеф НКВС коротко повідомив.

— Той громадянин,— тут офіцер зиркнув на клаптик паперу,— той громадянин, його прізвище Мантерис, який у вашій присутності не тільки вчинив опір рішенням радянської влади стосовно паспортів, але публічно проводив ворожу пропаганду і ставив під час затримання фізичний опір міліціонерам, є арештований і невідкладно засуджений на десять років суворого табору праці.

Другий випадок стосувався Владислава Домбровського. Домбровський не вдавався в дискусії і суперечки — брати паспорти чи ні. Прогулювався по залу, прислуховувався, що говорять люди. Сам не говорив нічого. Часом тільки кивав головою, ні то так, ні то сяк, що по-всякому можна було розуміти. На другий день, вже після арешту Мантериса, викликали Домбровського з камери, до якої не повернувся. Ті, що сиділи з ним, даремно сушили собі голову, що це може означати. Не мусили довго чекати. Довідалися ввечері від шефа НКВС, коли той оголосив людям похмуру звістку про засудження Мантериса на каторгу.

— Маю переказати вам ще одну важливу звістку. Не бракує також серед вас людей розсудливих, які шанують закон і довіряють радянській владі. Отож хочу довести до вашого відома, що одержати паспорти вирішило троє ваших земляків. — Тут знов зиркнув у картку. — Це є громадяни: Лапот, Штерн і Домбровський. Знаєте, мабуть, їх? Ну бачите. Я хотів би цих громадян поздоровити з одержанням радянських паспортів, а вас усіх заохотити піти за ними вслід. Більше розуму, громадяни, більше розуму. Ну а тепер прошу по паспорти. Ага! Я міг забути. Звичайно, всі троє громадян, які взяли паспорти, були негайно звільнені додому...

Мантерис, Мантерис, Мантерис, це прізвище було на устах усіх. І Домбровський, бо Лапота і Штерна люди з Червоного Яру не знали.

— Але з того Домбровського то допіру кусок скурвисина! Чоловіче, хто б міг від нього такого свинства сподіватися.

— Хто? А пригадай собі, у чому ще у Калючому Сташек Мантерис його підозрював!?

— Думаєш, що він є донощиком?

— Не думаю, тільки після того, що тепер зробив, я у цьому впевнений...

Коли збожеволілий зі страху, галопуючий кінь впав до ополонки і важкі сани з обледенілою бочкою в одну хвилину заштовхали його під лід, баби заціпеніли від жаху. Пам’ятати, що останні два дні цим конем правив малий хлопець, поляк.

— Баби, в ім’я Отця і Сина, мені здається, я бачив, як майнув разом з тією бочкою під льодом!

— От, проклята війна, щоб дітей до такої роботи гнати.

— Перестаньте бідкатись, краще розгляньмося навколо. Я там хлопця не бачила. У такому галопі легко з саней випасти.

Баби порозбігалися в пошуках малого візника.

Тадеку пощастило. Стояв на полозі ззаду бочковозу. Коли Карий поніс і бочку на крутім повороті раптом вивернуло, малюка відкинуло далеко, у глибоку сніжну кучугуру. Заки з неї видерся, встиг ще побачити, як кінь разом із саньми зникає в ополонці. Не бачив брата. Розглядався безпомічно, похлипував і повний жаху біг, кружляючи у напрямі ополонки.

— Стасю! Стасю!

У бігу наштовхнувся на брата. Сташек лежав у борознах льодяних стежок, увесь закривавлений, непритомний. Малюк захлинувся голосним плачем. Смеркало. Той плач почула одна із баб, а слідом за нею прибігли всі інші. Непритомного Сташека негайно завезли до міської лікарні.

Долину випустили з тулунського арешту пізно ввечері. Шайни пішли прямо додому. Долина, щоб потім уже не виходити на холоднечу, вирішив зайти ще у стайню і влаштувати Карого на ніч. Непокоїло його, як Сташек справився з конем і возінням води. «Холера, не треба було мені на це погодитись. Також мене якийсь диявол спокусив». Погане передчуття ще зросло, бо на подвір’ї не було бочковоза. Шарпнув промерзлі двері. Стайня була порожня. Не було Карого! Долина завмер: адже ніч, що з ними сталося? Влетів миттю у дім. Кімната темна, холодна, порожня. Дітлахів не було. Побіг до Шайнів. Бабуня Шайніна також нічого не знала.

— Зо дві години перед тобою я повернулася, як мене тільки ті антихристи випустили, дітей не було. Думала, що вони, може, є у вчителя, але там також їх нема. Адже ж ще сьогодні вранці я з ними говорила.