Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Коня, саней нема. Може, воду возить? — губився у здогадках Долина.

— Але ж ні! Воду возив вчора, навіть хвалився мені, що йому там десь шматок хліба за це дали, але сьогодні зранку сидів дома. Що тому хлопцеві до голови стрельнуло!

Долина побіг через темне місто, втертим шляхом на ріку. Не пробіг далеко. Біля кінотеатру, де вулиця повертала до ріки, зустрів Целіну Біалерову, яка йшла напроти нього і вела за руку малого Тадека.

Від хвилини зустрічі земляків з Червоного Яру Циня Біалерова ожила. Відчула себе майже щасливою. Ну бо як можна інакше: знайомі з дитинства обличчя сусідів з рідного села, спогади, спільні теми, коли вистачить одного слова, жесту, погляду, а вже розумієш і тебе розуміють. І посміятися, і поплакати можна разом. І рідний Червоний Яр, і Польща разом з ними немов знов до неї наблизилися. Однією тінню, яка падала на цю зустріч, є брак відомості про батька й брата. Де вони тепер, що з ними, чи ще живуть, де їх шукати і чи ще колись їх побачить?

Після звільнення з НКВС Циня пішла прямо до лікарні, бо цього вечора мала вночі чергування. «Загляну, може саме на мене чекають. А якщо ні, то ще краще, повідомлю їх, що я є, і побіжу до Марії Іванівни, бо старенька напевно там журиться про мене». Лікарняні бараки були слабо освітлені. Йшла довгим коридором до свого відділу. Минала кімнату-приймальню, перед якою метушилося завжди чимало людей з міста, бо лікарня виконувала одночасно функції швидкої допомоги. Двері до добре освітленого перев’язочного залу були прочинені, швидким поглядом помітила, як лікар з медсестрою пораються біля перев’язочного стола. Під дверима стояла купка грубо одягнених баб, жваво про щось дискутуючих. Целіна, мабуть, пройшла б мимо, якби раптом не почула дитячого схлипування. Глянула жінкам через плечі. І, здивована, пізнала в малюку, отуленому в пошарпану фуфайку, немилосердно витираючому ніс рукавом, Тадзя Долину. Енергійно розштовхала баб, стала навколішки перед хлопцем і поклала йому руки на плечі.

— Тадзю, це ти! Що тут робиш, дитятко? Пізнаєш мене? То я, Целіна!

Малий перестав схлипувати, відкинув рукав від носа і глянув на неї з-під лоба.

— Пізнаєш? Це я, Целіна. З Калючого. А Гонка нашого пам’ятаєш?

— Агаа, так... — Целіна притиснула його до грудей. Баби-водивози, бо саме це вони були, одна через одну почали їй про все розповідати...

Сташек опритомнів на лікарняному ліжку. Коли вперше підняв повіки, побачив обличчя схиленого над ним батька.

— Я не хотів, татусю, я справді не хотів...

Батько поцілував його в щоку. Підборіддя мав колюче, неголене і вологе...

Нещастя валилися на Долину одне за другим. Вранці пішов до директора Рудих. Нещастя з конем сталося вчора ввечері і директор ще ні про що не знав. В міру як Долина своєю безпорадною російською розповідав йому, що сталося, Рудих бліднів, присів на стілець і нервово почав припалювати цигарку. Потім обоє довго мовчали. Долина чекав на якесь рішення, рудих не дуже знав, що йому сказати, тим більше що у глибині душі відчував себе винуватим, бо адже це він послав дитину по ту нещасну воду. Зім’яв недокурок.

— Ну, Долина, то тепер нам кінець... Мабуть, собі, чоловіче, усвідомлюєш, що це значить, у воєнний період утопити державного коня, та ще й з цілою запряжкою? Згідно з воєнним законом то явний саботаж, шкідництво або ще гірше. За якусь дурницю, за відлучення на хвилину від роботи люди тепер по десятці дістають, а тут кінь, запряжка! Проси Бога, щоб це на шибениці не закінчилося. Що це саме з нами мусило статися... Що з хлопцем?

— Якраз йду прямо з лікарні. Вибереться з того.

— Щастя в нещасті... Ти часом не орієнтуєшся, чи міліція вже знає?

— Прямо до пана директора я прийшов. Не забивав собі тим голову. Але в лікарні міліції ще не було.

— То щохвилини буде. Від них тепер нічого не скриється. Зрештою я сам мушу їх офіційно повідомити, бо державний кінь — то не голка. Сідай, Долино, мусимо подумати...

Як не радилися, а власне кажучи, як директор Рудих голосно над цією справою не думав, завжди виходило йому од-не — найкраще буде, як Долина негайно вибереться з Тулуна. І можливо найдалі звідси. Просто звідсіль... втече.

— Треба справу перечекати. Я вже їх знаю. Не буде тебе під рукою, то й справа з часом розпливеться, засохне. А як тебе тепер піймають, то вже не випустять. Нічого не допоможуть всілякі пояснення. Аби була людина, то параграф знайдеться. Нема людини — нема справи. Заки зберуть ті твої папірці, повияснюють...

Ще в цей день перед обідом Долина упакував клуночок, узяв Тадека за руку і скрився у лісопильні, на протилежному боці ріки. Сташеком, який все ще лежав у лікарні, опікувалась Целіна, і вона також була посередницею між ним і його батьком. А у найближчу неділю, коли саме на базар до Тулуна з’їжджались люди навіть з далекої околиці, під бараки з лісопильні під’їхали подвійні сани, на яких розсівся Долина з хлопцями. Разом з ними їхали Ільницькі, нерозлучний з сім’єю Бронек Шушкевич і один з братів Шайнів.

Їхали у далекий радгосп, на південь від Тулуна. Порекомендував Долині те місце директор Рудих, бо саме там командував його добрий знайомий.