Читати книгу - "Любов у спадок"

— Що ти придумала? — крізь зуби запитав Дік, дивлячись на неї скаженим поглядом. — Що все це означає?!

— Мовчи, інакше все зіпсуєш, — розпачливим шепотом відповіла вона. — Не бачиш, нас збираються обвінчати!

Священик неквапом дістав молитовник і заходився перегортати його засмальцьовані сторінки.

— От же, й не знаю, — бурмотів він. — Вінчатися не в церкві… Батьки нареченої живі?

— Ні, — відповіла вона тоненьким тремтячим голосом і взяла шотландця за руку.

Лицар судомно ковтнув при слові «наречена».

— Ти збожеволіла! — прошипів він. — А як же Нортумберленд?! Ти розумієш, що робиш? Ти ж хотіла…

— К дідьку Нортумберленд, к дідьку Англію, прости мені, Господи, — Еріка швидко перехрестилася, опускаючи голову. — Я не хочу бути графинею! Ну що я робитиму з цим багатством, Діку? Навіщо воно мені, якщо я втрачу тебе?

Святий отець поклав їм на голови свої спітнілі долоні, й Річард змушений був стати на коліна. Капелан тужливим голосом узявся читати формулу вінчання.

— Еріко, отямся, збагни, що ти втрачаєш, — тихо заговорив шотландець. — Ти відмовляєшся від величезного багатства. Потім жалкуватимеш, але запізно. Що я зможу тобі дати? Я не багатий, мій дім стоїть високо в горах, де гуляє вітер і росте лише верес… У нас багато неба й каменю, але зовсім нема теплих перин, золота й шовку. Ти тужитимеш за втраченою розкішшю, тобі буде тяжко…

— Я звикла до такого життя, — перебила його дівчина. — І взагалі, я не зрозумію, ти що, проти? Може, просто не хочеш на мені женитися? Так і скажи, ще не пізно. Здається, ти сьогодні вночі казав, що любиш мене. Чи ти брехав? Звичайно, тепер у мене взагалі нічого нема, крім зруйнованого замку на кордоні, нема ніякої спадщини…

Вона вимогливо глянула на нього своїми дивовижними ясно-зеленими очами, й він миттю втонув у них, розчинився в цьому морі спокою і любові. Дивно, подумалося йому — вона така рвучка, швидка, нетерпима до себе й до інших, а в любові до неї він черпає безмежний спокій. Начебто вкриваєшся теплим м'яким хутром, відгороджуючись від усього світу…

— Ти — моя руда спадщина, — сказав він, посміхаючись, і на її обличчі відбилася радісна розгубленість.

— Чи згоден ти, Річарде Далхаузі, взяти за дружину Еріку Тейндел і любити її все своє життя, берегти й захищати її, зберігати їй вірність, і бути разом із нею в горі й радості, здоров'ї та хворобі, багатстві й бідності? — пролунав над ними гучний голос священика.

Лицар побачив, як миттєво розширилися зіниці дівчини, заливаючи чорнотою всю теплу прозелень. Він відчув, як її гострі нігтики впинаються йому в долоню, і посміхнувся. Якусь мить тривала незатишна пауза. Священик осудливо косував на шотландця, та стискав губи.

— Так, — голосно відповів Дік, бо побачив, як відливає кров від її щік. — Так, дідько забирай! Я згоден.

— А ти, дочко моя, чи згодна…

— Так, — твердо заявила Еріка, не зводячи із шотландця сяючих очей.

Священик крекнув, махнув рукою і голосно сказав:

— Проголошую вас чоловіком і дружиною. Живіть у злагоді, діти мої… Амінь.

Святий отець посміхнувся і, скрушно похитуючи головою, повільно пішов геть, щось бурмочучи собі під ніс. Шотландець підвівся з колін і відщібнув застібку пледа.

— Коли в нас у Хайленді дівчина виходить заміж, — сказав він, обережно опускаючи руки на плечі Еріки та загортаючи її в тартан, — хлопець укриває її своїм пледом. Цим він показує іншим, що вона входить у його родину, стає частиною його самого… А ще в нас прийнято робити подарунок нареченій.

Річард пошукав за пазухою й вийняв звідтіля маленьке венеційське люстерко з трішки погнутою ручкою, що блиснула на сонці. Еріка захоплено скрикнула й обіруч схопила материн спадок.

— Де ти… — почала вона, але Дік швидко затулив їй рота поцілунком.

Молодий капітан Холланд обернувся до свого товариша, сивого ветерана, який розчулено споглядав цю сцену.

— Усе б нічого, — подав він голос, — якби мені бодай хтось пояснив, диявол мене роздери, що ми отримали з цієї вигідної угоди?

— Родді, стій! Стій, кому кажу! Ах ти, малий шибенику!

Високий білявий хлопець у червоно-коричневому кілті, розмахуючи руками, ганявся по внутрішньому дворику замку за малим чорнявим карапузом рочків трьох, одягненим у коротку лляну сорочку. Дитина з радісним вереском бігала по колу, а парубок, розчепірюючи руки, старанно вдавав, що намагається її спіймати. Схоже, що ця немудряща гра обом дарувала радість — і маля, й дорослий з однаковим ентузіазмом бігали та репетували. Нарешті хлопець, пихкаючи, присів на лаву під невисоким деревцем, яке щойно вкрилося першими листочками.

— Що, Оуене, заганяло тебе це чортеня? — почувся співучий жіночий голос звідкілясь згори.

На сходах, що вели до маленького замкового садка, стояла молода жінка з малою дитиною на руках і приязно посміхалася. У неї було золотаво-руде волосся, заплетене в дві грубі коси та охайно викладене круг лоба, і ясно-зелені очі, що випромінювали спокійну радість. Проста сукня з сірої лляної тканини з немудрим вишиванням гарно облягала її постать, трішки вигнуту в стегнах. На поясі висіло маленьке срібне люстерко, що мало трохи дивний вигляд на такому простому вбранні. Якби не дитина на руках, вона б нагадувала маленького ельфа,