Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Володимир Кирилович (16 (28) липня 1880, м.Єлисаветград, Херсонської губ. — 6 березня 1951, с. Мужен, департамент Приморські Альпи, Франція) — видатний український письменник, драматург, політичний діяч, один з керівників Української революції і національно-державного відродження, лідер УСДРП, засновник організацій Української комуністичної партії за кордоном.

Походив із селян-бідняків. Навчався в Єлисаветградській гімназії, за революційну діяльність був виключений, здав випускні екзамени екстерном у Златопольській гімназії. Навчався на юридичному факультеті Київського університету, однак був виключений через участь у нелегальному політичному житті. З молодих років брав участь у національно-визвольному русі, член РУП, УСДРП. З початком Української революції — лідер УСДРП, заступник голови Центральної ради (з квітня 1917), перший голова Генерального секретаріату України (з 16 червня 1917 р.). Автор перших трьох Універсалів Центральної Ради. Поділяючи погляди М.Грушевського, до середини грудня 1917 р. послідовно відстоював автономістсько-федералістський курс Центральної Ради. Одним із перших зрозумів обмеженість статусу УНР як автономної одиниці неіснуючої федеративної Росії і запропонував проголосити Україну самостійною, незалежною державою. 18 січня 1918 р., внаслідок чергової урядової кризи, пішов з посади голови Ради Народних Міністрів (так після ІУ Універсалу іменувався Генеральний секретаріат). Критично поставився до Брестського мирного договору між УНР і країнами Четверного союзу, особливо до офіційного запрошення в Україну австро-німецьких окупантів.

Обраний 13 листопада 1918 р. головою Директорії, під проводом якої було повалено гетьманський режим, В.Винниченко багато зробив для обґрунтування платформи відновленої УНР. Запропонувавши створити Республіку трудового народу, основою якої стали б трудові ради, а вищим державним органом — Трудовий Конгрес, керівник Директорії вважав, що у такий спосіб можна буде зняти суперечності і досягти добросусідських стосунків із з РСФРР як надзвичайно важливої передумови збереження і зміцнення УНР. Однак його ініціативи не знайшли підтримки серед інших лідерів Української революції. 10 лютого 1918 р. В.Винниченко пішов у відставку й емігрував.

У 1920 р. авторитетний політик заснував у Відні, а за ним і в низці інших міст та країн закордонні організації Української комуністичної партії. Під час приїзду до Радянської України й Радянської Росії впродовж чотирьох місяців вів переговори про можливість участі в соціалістичному будівництві. Вступив до КП(б)У, мав численні контакти і листування з керівництвом УКП. Однак восени 1920 р. знову виїхав на еміграцію.

Користуючись значним авторитетом, прагнув згуртувати ліві елементи соціал-демократичного спрямування, розкидані по світу, на спільній комуністичній платформі, однак великих успіхів не мав. Зосередившись на літературній праці, здобув широке, загальноєвропейське визнання. Не один раз надсилав до керівництва СРСР і УСРР прохання на дозвіл про повернення в Україну, однак наражався на неодмінні відмови. Із загостренням ситуації в Європі у кінці 30-х рр. пропонував власні плани колективної протидії фашистській агресії, висував, зокрема, ідею європейського протекторату над Україною як спробу убезпечити вітчизну від війни. У роки фашистської окупації Франції був кинутий до концтабору. Під кінець життя працював над філософсько-етичними проблемами світоустрою, в основі яких лежала ідея конкордизму. В сфері міжнародних відносин, що вступили в етап “холодної війни”, це означало пошук шляхів досягнення взаємної згоди і налагодження ефективного взаємовигідного співробітництва різних соціальних систем.

25

Довідка: Петрушевич Євген Омелянович (3(15) червня 1863 р., Буськ, Східна Галичина- 29 серпня 1940 р., Гермедорф, поблизу Берліна) — український політичний і громадський діяч.

Народився в сім’ї греко-католицького священника. Закінчив гімназію і правничий факультет Львівського університету. Мав власну адвокатську канцелярію в Сокалі. З 1899 р. — член Української національно-демократичної партії. В 1907–1918 рр. Є.Петрушевич — депутат австрійського парламенту, в 1910–1916 рр. — заступник, 1916–1918 рр. — голова Української парламентської репрезентації. У 1910–1914 рр. — депутат галицького сейму. Домагався надання Східній Галичині автономії у формі коронного краю.

19 жовтня 1918 р. Українська конституанта обрала Є.Петрушевича головою Української Національної Ради. До кінця 1918 р. перебував у Відні, куди приїхав відразу після проголошення державності на західноукраїнських землях для мирного полагодження справи. З січня 1919 р. у Станіславі обраний Президентом УНРади. Після Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. був введений до складу Директорії, однак великої участі в її роботі не брав. 9 червня 1919 р. був призначений Диктатором Західної області УНР. Наприкінці 1919 р. виїхав до Відня, засудив укладення Варшавського договору 1920 р., створив екзильний уряд ЗУНР.

У 1923 р. Є.Петрушевич переїхав до Берліна, де працював у поміркованих емігрантських організаціях.

26

Довідка: Вітовський Дмитро (псевдонім — Гнат Буряк, 8(20) листопада 1887 р., с. Медуха на Східній Галичині — 4 серпня 1919 р., Берлін) — військовий та політичний діяч.

Закінчив гімназію у Станіславі, навчався на правничому факультеті Львівського університету, але був відрахований за участь у студентському антипольському виступі. Закінчив юридичний факультет Краківського університету. З 1911 р. займався адвокатською практикою. Входив до радикальної партії, брав участь у січовому русі.

У роки Першої світової віни — сотник Легіону Українських січових стрільців, учасник боїв на Російському фронті у Карпатах і на Поділлі. В 1916 р. комісар м. Ковель, начальник штабу вишколу УСС. В 1918 р. — референт з українських справ при штабі австрійського корпусу на Правобережжі. Восени 1918 р. — голова Центрального військового комітету у Львові, ключова постать листопадових подій в Галичині.

Д.Вітовський — перший командуючий Української Галицької армії, Державний Секретар уряду ЗУНР. З квітня 1919 р. член військово-дипломатичної делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції. Загинув у авіакатастрофі.

27

Довідка: Квірінг Еммануїл Йонович 1(13) вересня 1888 р. — 1937) — діяч Комуністичної партії України і радянської держави.

Походив з бідняцької родини поволзьких німців. Закінчив 5 класів школи, фармацевтичні курси і навчався на комерційному економічному відділенні політехнічних курсів Петербурзького товариства професорів.

У 1912 р. Е.Квірінг вступив до РСДРП, став професіональним революціонером. З 1913 р. — секретар більшовицької фракції IV Державної думи. За революційну діяльність заарештовувався, виїхав до Катеринослава, знову був заарештований і висланий до Сибіру. Після Лютневої революції повернувся до Катеринослава, був обраний членом Катеринославського комітету РСДРП(б) і виконкому ради робітничих депутатів. Наприкінці 1917 р. очолив останню, керував установленням у місті радянської влади.

Е.Квірінг — один з організаторів КП(б)У. Член першого ЦК, а з жовтня 1918 — секретар ЦК КП(б)У, з березня 1919 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. У січні 1919 р. він був призначений головою Ради Народного Господарства України, війшов до складу РНК УСРР. Брав активну участь у громадянській війні.

У квітні 1921 р. Е.Квірінга обрали секретарем Донецького губкому КП(б)У. З квітня 1923 р. до квітня 1925 р. він працював першим секретарем ЦК КП(б)У. Надалі — на відповідальних державних господарських посадах у Москві — заступник голови ВРНГ СРСР, заступник голови Держплану СРСР, нарком