Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

призначено заступником губерніяльного комісара Київщини (віце-губернатором). На з’їзді ТУП (25–26.ІІІ.1917), коли товариство було реорганізовано у Союз українських автономістів-федералістів, його обрали до складу Тимчасового ЦК союзу, який на Всеукраїнському національному конгресі делегував Д.Дорошенка членом Центральної Ради. Тимчасовий уряд призначив його 22. ІV.1917 р. крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора. Від червня 1917 р. — член УПСФ.

13 серпня 1917 р. йому було доручено сформувати новий склад Генерального Секретаріату. Проте принципові й тактичні розходження із головою УЦР М.Грушевським змусили Д.Дорошенка відмовитись від головування в уряді.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. повернувся до Києва, ввійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. Виступаючи посередником між П.Скоропадським і Українським національним союзом, до якого входили представники соціалістичних партій, прагнув виробити умови формування українського уряду національної згоди. У жовтні 1918 р. в Швейцарії провадив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Після утворення Директорії УНР — професор української історії Кам’янець-Подільського університету.

З 1920 р. перебував на еміграції. Активний діяч українського гетьманського руху. Протягом 1921–1951 рр. — професор Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені. Професор Карлового університету в Празі (1926–1936), директор Українського наукового інституту в Берліні (1926–1931), професор Варшавського університету (1936–1939), Президент Української вільної академії наук (1945–1951), професор Колегії св. Андрія у Вінніпезі (1947–1950). Опублікував понад тисячу наукових праць з історії України, історії культури і церкви, зокрема «Нарис історії України» (ч. І-2, 1932–1933). «Історія України. 1917–1923» (ч. І, 1930; ч. 2, 1932), «Огляд української історіографії» (1923), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940). Окремі дослідження присвячені М.Костомарову, П.Кулішу, В.Антоновичу та ін. Залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також «Мої спогади про давно минуле. 1901–1914» (1949), «Мої спогади про недавнє-минуле. 1914–1920» (1923–1924).

Помер і похований у Мюнхені.

21

Довідка: Крапив’янський Микола Григорович (1889–1948) — військовий діяч.

Походив із селян. Закінчив військове училище (1913 р.), брав участь у Першій світовій війні, полковник. У лютому 1917 р. вступив до РСДРП(б). У грудні 1917 р. був обраний командиром 12-го армійського корпусу. З березня 1918 р. — начальник штабу 2-ї радянської армії. В травні 1918 р. був направлений в окуповану Україну для організації партизанського руху. Став керівником Ніжинського повстання у серпні 1918 р., яке закінчилося невдачею.

У вересні 1918 р. був призначений начальником 1-ї Української радянської дивізії. Надалі брав участь у громадянській війні на різних командних посадах, а в мирний час служив у прикордонних військах і органах держбезпеки.

22

Довідка: Гербель Сергій Миколайович(1856 р. — ?) — державний діяч, херсонський землевласник.

У царській Росії обіймав високі державні посади: Харківського губернатора (1903–1904), начальника Головного управління у справах місцевого господарства Міністерства внутрішніх справ (1904–1912), члена Державної Ради, гофмейстера імператорського двору. Під час Першої світової війни працював Головноуповноваженим з постачання продовольством Діючої армії і набув собі репутації визначного організатора продовольчої справи.

Після гетьманського перевороту призначений представником Ради міністрів Української Держави при Головній квартирі командування австро-угорських військ у Одесі, а в липні 1918 р. — міністром продовольчих справ у кабінеті Ф.Лизогуба. Разом з рядом інших проросійськи орієнтованих міністрів домагався від П.Скоропадського виразнішої орієнтації на нерадянську Росію.

Ставши Головою ради міністрів — останнього кабінету Української Держави, одночасно отримав портфель міністра земельних справ.

Головні зусилля спрямував на встановлення контактів з переможними державами Антанти та порозуміння з російським консервативним рухом. Але в умовах розгортання антигетьманського повстання вся влада в Українській Державі сконцентрувалася в руках військових генералів (Ф.Келлера, потім О.Долгорукова), і уряд утратив вагу та політичний вплив. До того ж, з 23 листопада С.Гербель фактично не виконував своїх обов`язків через хворобу, доручивши, за згодою гетьмана, виконувати функції голови уряду міністру фінансів А.Ржепецькому.

Під час захоплення повстанцями Києва 14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський підписав зречення від влади на користь голови Ради міністрів С.Гербеля, який, у свою чергу, на вимогу Директорії, офіційно передав їй владу. Сам С.Гербель був заарештований, більше трьох місяців провів у в`язниці — спочатку в Києві, потім у Вінниці, зрештою був вивезений до Одеси і там звільнений, ніби-то, на вимогу представників Антанти. У 1919 р. А.Денікін призначив його головноуповноваженим в харчових справах при армії. Згодом виїхав до Німеччини.

23

Довідка: Шаповал Микита Юхимович (псевдоніми: М.Сріблянський, М.Бутенко, 26 травня (7 червня) 1882 р., с. Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губ. — 25 лютого 1936 р., м. Ржевниці, Чехословаччина) — громадсько-політичний діяч, поет, публіцист, учений-соціолог.

Походив із селянської родини. Освіту здобував у Комишуватській двохкласній Новоглухівській лісній школах, Чугуєвському юнкерському училищі. Навчався й на історико-філологічному факультеті Харківського універсиптету, однак за браком коштів залишив вуз. Через революційні події не зміг завершити освіти і в Київському комерційному інституті, до якого вступив 1917 р.

З 1901 р. — член РУП. З 1903 р. був на військовій службі. За революційну пропаганду серед солдатів був заарештований, однак виправданий судом і все ж звільнений із війська.

В 1908–1910 рр. в Києві займався літературною працею, з 1909 р. разом з П.Богацьким видавав журнал „Українська Хата”. З 1911 до 1917 р. працював лісничим у маєтках М.Терещенка, друкував літературно-публіцистичні й наукові твори.

З часу організаційного оформлення УПСР у квітні 1917 р. війшов до її активу, з літа став членом ЦК, був обраний до Центральної Ради та її комітету (Малої Ради). Брав участь у діяльності багатьох адміністративних установ та громадських організацій, обирався членом Всеросійських та Українських Установчих зборів, розвинув активну публіцистично-публікаторсську діяльність: випускав збірки своїх поезій, оповідань, статей, політичних брошур тощо. З 2 грудня 1917 р. до 16 січня 1918 р. був генеральним секретарем пошт та телеграфів українського уряду.

На початку 1918 р. М.Шаповал еволюціонував з автономістсько-федералістських позицій на самотсійницькі, став одним із співавторів IV Універсалу Центральної Ради. Він негативно поставився до закликання німців в Україну, виступив рішучим противником гетьманського режиму. Висунувшись на провідні позиції в Українському національному союзі, став одним з ініціаторів антигетьманського повстання.

Після створення Директорії став на чолі УНС. З 26 грудня 1918 р. до лютого 1919 р. М.Шаповал був міністром земельних справ УНР, далі — перебував на дипломатичній роботі. У 1924 р. заснував Український соціологічний інститут — найавторитернішу наукову установу українських емігрантів, багато зробив для постановки гуманітарних досліджень, став піонером вітчизняної соціології, зробив у неї чи не найвагоміший внесок. Загальний спадок М.Шаповала перевищує 400 друкованих праць.

24

Довідка: Винниченко