Читати книгу - "Крістіна"

Крістіна здала назад через усю кімнату; гучно протестували, угинаючись під нею, мостини підлоги. Заднім кінцем вона зачепила телевізор «Соні», і кінескоп розлетівся на друзки. І знову вона з гарчанням полетіла вперед, і знову вдарила в сходи збоку, трощачи планки й видовбуючи тиньк. Вілл відчував, що уся конструкція під ним стала нестійкою. Було жахливе відчуття похилості. На якусь мить Крістіна опинилася просто під ним; він бачив масткі нутрощі відсіку її двигуна, відчував жар, яким пашів восьмициліндровий. Вона знову рушила назад для розгону, і Вілл заходився видряпуватися сходами вище, знемагаючи від браку повітря, роздираючи собі товсту сосиску, що була в нього замість горла. Очі лізли з орбіт.

Горішнього майданчика він досяг за мить до того, як Крістіна знову люто вгатилася в стіну, перетворивши середину сходів на руйновище. Довжелезний уламок дошки впав у її двигун. Його затягло у вентилятор, і той виплюнув назовні грубо змелену тирсу та дрібніші скалки. Увесь будинок просмердівся бензином і вихлопами. У Віллових вухах стояв дзвін від важкого грому того двигуна, що не знав пощади.

Вона знову дала задній хід. Її шини вже прогризли в килимі нерівні борозни. Просуваючись коридором, Вілл думав: «Горище. На горищі буде безпечно. Так, го… о Боже… о Боже… о Господи…»

Останній біль спостиг його гострим шпичаком раптовості. У серце неначе встромилася бурулька. Ліву руку паралізувало від болю. І повітря вдихнути не було як; груди здіймалися безрезультатно. Він поточився назад. Одна нога затанцювала над порожнечею, і Вілл упав спиною вниз на сходи, зробив два карколомні перевороти через голову, безпорадно розкинувши руки й ноги. Синій халат лопотів і тріпотів.

Він приземлився лантухом біля підніжжя сходів, і на нього налетіла Крістіна: ударила його, від’їхала, ударила знову, зламала товсту балясину поруччя, неначе гілочку, здала назад, ударила Вілла знову.

Під мостинами підлоги дедалі гучніше бурмотіли перекладини опор: вони розколювалися й угиналися. На мить Крістіна зупинилася посеред кімнати, неначе дослухаючись. Дві її шини були спущені, третя наполовину злізла з колеса. Лівий борт був увігнутий, сяючи величезними залисинами здертої фарби.

Зненацька важіль передач опустився до заднього ходу. Двигун заревів, і вона кулею перелетіла кімнату та вискочила у рвану діру, проламану в стіні будинку Вілла Дарнелла; її нижній кінець опустився на кілька дюймів і загрібав сніг. Шини забуксували, знайшли поверхню й витягли її. Вона кульгаво поїхала задом по дорозі, двигун харчав і шпортався, довкола синім туманом висів дим, крапало й бризкало навсібіч масло.

Уже на дорозі вона розвернулася в бік Лібертівілля. Важіль коробки передач вибрав положення «УПЕРЕД». Спершу пошкоджена трансмісія не реагувала, та потім, коли це нарешті сталося, Крістіна поволі покотила, віддаляючись від будинку. А позаду на збитий колесами сніг падала широка смуга світла, що зовсім не нагадувала за формою охайний прямокутник вікна, який лягає на землю. Химерним і дивним був той обрис світла на снігу.

Крістіна рухалася повільно, прокладала собі шлях вулицею, западаючи з боку на бік, наче дуже старий п’яниця. Сніг усе сипав і сипав навскісними лініями на вітрі.

Одна фара, розбита під час останнього нищівного набігу, блимнула і ввімкнулася.

Одна шина почала надиматися, потім друга.

Хмари смердючого маслянистого диму почали розвіюватися.

Непевність у роботі двигуна вирівнялася.

І став з’являтися відірваний капот. Відновлення почалося від нижнього краю лобового скла і пішло далі — химерно, неначе шарф чи кардиган, який виплітали невидимі спиці. Чистий метал виник нізвідки, заблищав сірою сталлю, а потім потемнів, немовби налився кров’ю.

Тріщини на лобовому склі вже відступали, стискалися до центру, залишаючи по собі бездоганну скляну гладінь.

Одна за одною повмикалися й інші фари; Крістіна вже рухалася крізь ніч зі спритною впевненістю, невразлива за щитом свого впевненого дальнього світла.

Одометр рівномірно крутився назад.

За сорок п’ять хвилин вона вже стояла в темряві гаража-автомайстерні покійного Вілла Дарнелла у двадцятому боксі. За гаражем на звалищі, у руїнах автомобілів, іржавих каркасів, у яких, певно, гніздилися їхні власні привиди та їхні власні гіркі спомини, завивав і вистогнував вітер, а снігова пороша кружляла понад подертими розшарпаними сидіннями й лисими килимками на підлозі.

Двигун Крістіни, холонучи, повільно цокав.

3. Крістіна — підліткові пісні про смерть

43 / Лі приходить у гості

Джеймс Дін у тому «меркурії» 49-го,

Джуніор Джонсон Боннер у лісах Кароліни,

Навіть Берт Рейнолдз у чорному «транс-амі» —

Усіх чекає зустріч на ранчо «Кадилак»[145].

Брюс Спрінгстін

Приблизно за чверть години до того моменту, як на порозі мого будинку мала з’явитися Лі, я став на милиці й почалапав до стільця, що стояв неподалік від дверей, щоб вона точно мене почула, коли кричатиму «Заходь!» Там я знову взяв зі столика журнал «Есквайр» і повернувся до читання статті під заголовком «Новий В’єтнам», яку нам задали в школі. Але безуспішно — літери розбігалися перед очима, я був знервований і наляканий, хоча частково це пояснювалося просто нетерплячим очікуванням. Я хотів знову її побачити.

Удома нікого не було. Невдовзі по тому, як того штормового різдвяного вечора зателефонувала Лі, я відвів тата вбік і спитав, чи не міг би він забрати кудись маму й Елейн двадцять шостого після обіду.

— А чому б і ні? — доволі люб’язно погодився він.

— Дякую, тату.

— Нема за що. Але ти, Деннісе, мій боржник.

— Тату!

Він поважно підморгнув.

— Рука руку миє.

— Який ти добрий, — сказав я.

— Справжній принц, — погодився він.

Тато мій був далеко не простаком, тому спитав, чи це якось пов’язано з Арні.

— Це ж його дівчина, правда?

— Ну, — відповів я, не знаючи, що там за ситуація, і почуваючись незручно, бо мав на це власні причини, — була його дівчиною. А як там зараз, не знаю.

— Проблеми?

— Погано я впорався з тим, щоб бути його очима, скажи?

— Деннісе, з лікарняного ліжка важко щось роздивитися. Маму й Еллі я у вівторок кудись заберу. Просто будь обережний, добре?

Відтоді я частенько повертався думками до того, що ж тато все-таки мав на увазі; авжеж, він не міг перейматися тим, що я спробую підкотити до Лі й переспати з нею, з однією ногою в гіпсі й іншим гіпсом на половину спини. Я думаю, що, може, він просто боявся, щоб якоїсь халепи не сталося, бо мій друг дитинства зненацька перетворився на незнайомця — до того ж незнайомця, який вийшов з тюрми під заставу.

Що стосується мене, то я