Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

– Господа, господа… – бурмотів артист, з трудом отямлюючись від перерваного сну. – У чому річ? Що за нагальна потреба серед ночі вриватися в номер і безцеремонно стягувати мене з ліжка, яке я так і не встиг ще нагріти і хоч задрімав, але дрижаків давав?…

Замість відповіді йому наказали – холодним владним тоном, що не допускав заперечень:

– Господин Вертинский! Следуйте за нами! И – без лишних разговоров!. Ах, вы устали? Мы так же, представьте, не с курорта прибыли! Ша-агом марш!!. Предупреждаем! Любая попытка к бегству или сопротивления окончится для вас плачевно… Господин… Как вас?

– Вертинський – принаймні ще був ним звечора.

– Шагайте вперед, господин Вертинский! Руки вам лучше предусмотрительно держать за собственной спиной!..

Так вони водили тих, кого заарештовували. Виходить, і його заарештували – за що?

– Ма-алчать!! Не разговаривать посредством языка!

Па-ашол!!!

«Дивно, – подумав він, – а як же можна ще «разговаривать», минувши язик?…»

Але промовчав. Вирішив за краще не провокувати і без того небезпечну ситуацію. Тим більше, в озброєних військових мова завжди коротка, тут вони дотримуються принципу Маяковського: «Тише, ораторы!.. Ваше слово, товарищ маузер!..» А втім, Маяковському було легше. І – простіше. Хоча… Та легкість і простота досить швидко приведуть його до кулі у скроню, пущеної власною рукою… А раптом йому хто допоміг її пустити? 25 жовтня Маяковський був у Смольному. Про Жовтневий переворот, названий ним Великою соціалістичною революцією, він писатиме: «Принимать или не принимать? Такого вопроса для меня (и для других москвичей-футуристов) не было. Моя революция. Пошел в Смольный. Работал. Все, что приходилось…» Щасливчик, що так йому припала до серця та революція. До всього ж він ще й ухитрявся залишатися футуристом. Правда, данина тогочасній моді, – з додатком нового слівця «комфут». Комуністичний футурист.

А він, Вертинський, комфутом (брр!!!) бути не захотів – чи ким там іще – от і довелося брати ноги в руки і тікати з Москви, поневірятися на Півдні… Остерігався червоних. А це вже й білі за ним прийшли – чим він їм не догодив? Хоча… Біла гвардія – це все ж таки краще за одеську шпану та Мишка Япончика…

Знав, що в Одесу, де влада тоді змінювалася чи не щоденно, увірвалися частини Білої армії, і офіцери-білогвардійці, вишколені й підтягнені, в хромових, добре начищених чоботях, що порипували, в портупеях із жовтої – чи не англійської – шкіри, в мундирах із дорогого сукна, повели його кудись подалі від вокзалу, як прийнято в подібних випадках казати, – «на запасні колії».

Гм… Запасні колії…

Коли б хотіли його, приміром, прикінчити – чи мали б таке завдання (хоча – за віщо?), то для чого б із ним так довго марудилися? Ніч темна, всюди пустка (одесити за добре зачиненими дверима тремтять за свої «жізні»), кокнути людину можна будь-де, на будь-якому п’ятачку – для цього ні часу багато не треба, ні особливого місця.

Йшов, перечіпаючись за колії (конвоїри теж перечіпалися і тихо, крізь зуби лаялись), а з душі раптом озвалася його давня пісня, присвячена його королеві Вірі Холодній. І йому захотілося проспівати пісню навіть своїм конвоїрам, і він тихо почав намугикувати:

Я сегодня смеюсь над собой:

Мне так хочется счастья и ласки.

Мне так хочется глупенькой сказки,

Детской сказки наивной, смешной.

Конвоїри мовчали і вже більше не лаялись і навіть не бурчали, перечіпаючись у пітьмі через рейки запасних колій. Тільки один із них озвався – ніби сам до себе:

– Да-а, господин Вертинский… Каждому в этой жизни хочется этого, как вы пишете: глупенькой сказки. Только не каждому и выпадет в жизни эта самая… глупенькая сказка…

Тут і там на залізниці стояли військові ешелони, між якими, незважаючи на нічний час, вештались солдати, де-не-де горіли багаття, біля яких грілися – ніч була прохолодною, – все ті ж військовики. Щулячись від нічної прохолоди, артист покірно йшов між двома офіцерами, у яких – це він загледів, – були передбачливо розстебнуті кобури, пузаті від револьверів… Гм… Невже вони мають його за якогось злочинця? А втім, злочинцями їм ніколи займатися – червоні надто тиснуть, – хіба що політичними суперниками. Але який з нього, співака Вертинського, політичний противник? Він шансоньє, поет, композитор і виконавець в одній особі, і мрія його нездійсненна – жити в бананово-лимонному Сінгапурі, якого насправді немає на планеті Земля, але який є у його піснях і мріях. То за кого вони його мають?

– Господа… – почав було, але пани грубо його обірвали:

– Ма-алча-ать!!! Сейчас придем, уже недалече. Вас ждет генерал-лейтенант Слащов – с нетерпением. Тольки не знаем – обрадуетесь ли вы, господин Вертинский, этой встрече…

Гм… Генерал-лейтенант Слащов, здається, Яків Олександрович. Буцімто вже Слащов-Кримський. Так йому захотілося, і барон Врангель задовольнив його забаганку. Командуючий Кримським корпусом, начальник оборони Криму, його нині повновладний владар, цар і бог у Криму, хоч і притиснутий більшовиками до моря, тож почувається, як у пастці. Правда, у 1919 році він таки відстояв Крим, не дав його захопити червоним, за що й став Кримським, але відтоді ситуація змінилася не на користь Білої армії, і не сьогодні-завтра може грянути катастрофа. А втікати Білій армії з Криму нема куди, як тільки морем у Туреччину… Гм-гм…

Це пізніше про нього писатимуть воєнні історики: Слащов, будучи поза контролем, діючи самостійно, зопалу уявив себе царьком, таким собі новітнім Наполеоном, тож відчуваючи свою безкарність, не чувши землі під собою, втратив реальне відчуття обставин, що й зовсім «вскружило ему голову». На його ж біду.

Кепсько розбираючись у людях та ще маючи хворобливу пристрасть до наркотиків, він заплутався в реальній обстановці, що стрімко змінювалася у все гірший та гірший для нього бік та розвал Білого руху, намагався зайнятися ще й політикою, засилаючи у ставку різні прожекти, що були один одного сумбурнішими. Але він і далі діятиме в тому ж дусі, що врешті-решт і призведе його до повного краху – а разом з ним і увесь білий рух. Утікши з Криму, він в еміграції житиме в Константинополі у великій нужді, займаючись городництвом, та писатиме мемуари.

Зрештою, дійде висновку, що справи білих із самого свого початку були неправдивими, почне переговори з червоними, здасться Радянській владі, буде нею амністований, повернеться в Крим, звідки в особистому вагоні