Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим стояв, його дихання вирівнялось, погляд — зосереджений, але затуманений. Сила гуділа в ньому, але тепер він відчував її — не як бурю, а як щось, що підкорялось. Кіра підступила ближче, її очі блиснули тривогою й подивом:

— Ти… ти контролюєш це?

Він повільно опустив руки, його кулак розтиснувся, і сила відступила, залишивши слабкий відгомін у грудях. Він глянув на неї, його очі — темні, але вже не чорні — затуманились.

— Не зовсім, — хрипко відповів він. — Воно… наче підсвідомо. У тумані. Наче я не тут.

— Я тільки починаю, — додав він тихо, ніби до себе.

Герман, що причаївся біля стіни ангару, закріплював заряд, коли краєм ока помітив рух. Він завмер, бачачи, як Максим одним жестом відкидає бійця, вириває зброю в іншого. Вибухівка клацнула на таймері, і він побіг до друга, перестрибуючи уламки. Діставшись, він зупинився поруч, його голос тремтів від тривоги:

— Як ти?

Максим повернувся до нього, і Герман мимоволі напружився. Очі друга були глибокими, непроглядно чорними — темрява, що поглинала все. Але вона відступала: чорнота стягувалась до зіниць, поступаючись звичному кольору, хоч і затуманеному, ніби після кошмару. Волосся, що стояло дибки від напруги, опустилось, енергія згасала, залишаючи лише слабкий слід.

— У порядку, — спокійно відповів Максим, його голос звучав рівно, але відсторонено.

Герман звузив очі, намагаючись розгледіти друга за цією маскою.

— Ти точно в порядку? — перепитав він. — Ти взагалі усвідомлюєш, що робиш?

Максим кивнув, але його погляд залишався далеким.

— Вони в паніці, — кинув Герман, швидко озирнувшись. — Рухаємось зараз, поки не отямились!

— Чорт… — пробурмотів він тихо, майже несвідомо. — До цього справді треба звикати.

Добре, я зрозумів — це пряме продовження попередньої сцени, і змішувати з минулим не треба. Я візьму твій текст як основу й адаптую його, додавши плавності, логіки й деталей, щоб підкреслити напругу, силу Максима та емоційний зв’язок із Кірою. Ось версія:

Розділ 13 – Відлуння бурі (продовження)

Максим глибоко видихнув, остаточно приходячи до тями після трансу. Його очі, ще злегка затуманені, зупинились на Герману.

— Як там із вибухівкою? — запитав він, намагаючись повернути твердість у голос, хоч горло пересохло від напруги.

Герман глянув на таймер заряду, прикріпленого до ангару, і швидко відповів:

— Ще трохи, майже все готово. Дві хвилини.

Максим кивнув, його щелепа стиснулась.

— Пришвидшуйтесь. Ці постріли їх розбудили.

У цей момент рація тріснула голосом Аліни:

— До вас іде група бійців, — її слова були швидкими, різкими. — Їх багато, якщо не втечемо…

Вона не договорила — повітря розірвали автоматні черги. Кулі просвистіли над ящиками, вибиваючи пил і шматки бетону. Максим різко обернувся, його погляд застиг: вороги зосередили вогонь на позиції Кіри й кількох бійців. Кіра тягнула Сашу за уламок стіни — бетон ледве прикривав їх, а кулі свистіли навколо, розриваючи метал і камінь.

Побачивши це, Максим змінився миттєво. Темрява знову розлилась у його очах, заповнюючи їх, як чорний туман. Обличчя стало непроникним, але тіло наповнилось силою — гнівною, некерованою.

— Ні! — проревів він, його голос прорізав хаос.

Він різко виставив руку, погляд упав на важкий металевий ящик — довгий, із вицвілим написом "Вантаж". Пальці стиснулись, ніби хапаючи повітря, і ящик здригнувся. Невидима сила підхопила його, мов гігантський кулак, і він полетів уперед. З оглушливим гуркотом ящик врізався в групу бійців Янтаря, збиваючи трьох із ніг. Один закричав, перш ніж метал розчавив його об стіну ангару.

— Відкриваємо вогонь! — скомандував Герман, піднімаючи пістолет.

Він, Льоша й решта загону обрушили шквал куль на ворогів, що намагались підвестись. Максим кинувся до Кіри, його ноги рухались швидше, ніж думки. Сила гуділа в грудях, кулі ніби уповільнювались навколо — кожен крок був точним, інстинктивним.

— Прикрий їх! — крикнув він Герману, пробиваючись до укриття.

Кіра підняла голову, її очі зустрілись із його — тривога змішалась із довірою. Вона тримала Сашу за плече, його кров текла по її руці, але вона не відступала. Максим знав: вона вірить у нього.

— Тримайтесь! — вигукнув він, кидаючись під град куль.

Він присів за зруйнованою стіною поруч із Кірою, його груди здіймались від адреналіну. Кулі свистіли над головою, зриваючи шматки бетону, але він був зосереджений лише на ній і Саші, що стискав прострелене плече, хриплячи від болю.

— Нам треба звідси вибиратись! — крикнув Герман, його голос ледве пробився крізь шум бою. — Їх забагато!

Максим глянув на Кіру, його очі — темні, але живі — палали рішучістю, хоч сумніви гуділи всередині.

— Ідіть, я затримаю їх, — твердо сказав він, не відводячи погляду.