Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Усе ясно? — запитав він, його голос звучав упевнено, але всередині гудів страх — один промах, і все.

Загін відповів кивками, руки перевіряли зброю. Максим глянув на Германа — той уже роздавав вибухівку Богдану й Олегу, їхні рухи були чіткими, як у механізмі.

— Починаємо, — кинув Максим, махнувши рукою.

Перша група — Арсен, Аліна, Віктор — зникла в тінях, займаючи висоти. Герман із бійцями пішов до ангарів, вибухівка лягала на техніку й підходи — тихо, методично. Максим, Кіра, Саша й Льоша рушили вперед, прослизнувши повз уламки терміналу. Вони знімали вартових — ніж у шию, рука на рот, глухий хрип. Радіо тріщало коротко: "Чисто", "Йдемо".

Вони просувались углиб, ховаючись за купами брухту й бетонними блоками. Кіра трималась поруч із Максимом, її кроки повторювали його — злагоджено, мовчки. Саша й Льоша прикривали фланги, їхні ножі блищали в тьмяному світлі. Тіні падали позаду, тривога мовчала — поки що.

Максим зупинив групу біля штабеля ящиків — старих, потрісканих, із вицвілими написами. Вони присіли, затамувавши подих, коли низький гул двигуна прорізав тишу. З-за ангару виповз грузовик — пошарпаний, із брезентовим верхом, його фари кинули тьмяний промінь на бетон. Двері рипнули, і з кабіни вистрибнули троє бійців Янтаря — кремезні, у пошарпаних куртках, із автоматами на плечах. Вони підійшли до ящиків, почавши витягати довгі металеві контейнери, гупаючи ними об землю.

Максим жестом наказав завмерти. Кіра притиснулась до нього, її очі звузились, стежачи за ворогами. Саша й Льоша причаїлись за ящиками, їхні руки стиснули зброю.

З темряви виринула ще одна група — двоє бійців штовхали скрипучі каталки. На них лежали тіла — нерухомі, накриті брудними ганчірками. Один із бійців із грузовика сплюнув убік, його голос був грубим, із хрипом:

— Недавно ці вцілілі шастали тут неподалік. Довелось прибрати.

Другий, тягнучи ящик, кивнув на каталки:

— Судячи з усього, сім’я. Он там — мати й двоє малих. Шкода патронів не стало.

Перший хмикнув, його губи скривились у посмішці:

— Та які там патрони, ножем швидше. Кричали, правда, аж вуха закладало.

Максим слухав, його кулак стиснувся так, що кісточки побіліли. Його подих став уривчастим, очі потемніли — не від бурі, а від гніву, що кипів у грудях. Він бачив ці тіла — худі, зламані, накриті лахміттям. Мати, діти. Янтар не просто вбивав — він знищував усе людське. Його пальці затремтіли, щось у ньому закрутилось, як вир — сила, що гуділа в венах, відгукуючись на лють.

Один із бійців біля грузовика раптом кашлянув — тихо, але різко. Він схопився за горло, його очі вирячились, обличчя побіліло. Кашель став уривчастим, хрипким, ніби повітря вичавлювали з нього невидимі руки.

— Що з тобою? — шепнув його напарник, ступивши ближче, його голос тремтів від настороженості.

Той, що задихався, судомно хапав ротом повітря, його пальці вчепились у шию. Ноги підкосились, він упав на коліна, хриплячи — звук був глухим, як стогін із прірви.

— Гей, що за чортівня? — другий боєць відступив, його очі блиснули тривогою. — Ти в порядку?

Максим відчув, як його долоня стискається сама собою — ніби нитка тягнулась від нього до ворога. Гнів пульсував у скронях, сила вирвалась — хаотична, некерована. Він не хотів цього, але не міг зупинити. Його очі спалахнули чорним, дихання збилось, серце гупало, відлунюючи біль і лють.

Кіра схопила його за руку, її пальці вп’ялись у зап’ястя.

— Макс, досить, — шепнула вона різко, її голос прорізав його гнів.

Він видихнув, але не відступив. Лють злилась із силою, що пульсувала в ньому, і він підняв другу руку — пальці тремтіли, але жест був твердим, ніби хапав щось невидиме. Вартовий, що корчився, сіпнувся, його рука з автоматом різко піднялась, ствол спрямувався на напарника.

— Максе?! — Кіра видихнула здивовано, але він не чув — гул у голові заглушив усе.

Максим стиснув кулак, і палець бійця натиснув на курок — не своєю волею. Автоматна черга розірвала тишу, глуха й різка. Напарник захрипів, його груди прошила куля, і він упав у пил. Двоє інших вартових здригнулись, їхні автомати повернулись до стрілка.

— Що за чортівня?! — вигукнув один, не вагаючись, і відкрив вогонь.

Кулі вдарили в бійця, якого тримала сила Максима. Його тіло здригалось, кров бризнула на бетон, і він звалився, окривавлений і нерухомий.

Максим повільно підвівся з-за ящиків, його очі горіли холодною люттю. Двоє вцілілих ворогів — один біля грузовика, другий із каталками — повернули зброю до нього, їхні пальці затремтіли на курках.

— Стійте на місці! — гаркнув один, його голос тріснув.

Але Максим не зупинився. Він ступив уперед, його гнів став зброєю — сила слухалась, хоч і хаотично. Він змахнув рукою, і невидима хвиля рвонула вперед. Боєць біля грузовика скрикнув, відлетівши назад — його тіло гупнуло об борт і сповзло вниз, безвільне.

Другий кинувся до ангару, але Максим різко стиснув кулак — автомат вирвався з рук ворога, зависнувши в повітрі, а потім упав у пил. Саша й Льоша миттєво вискочили з-за ящиків: Саша кинув ніж, що влучив у горло бійця, а Льоша добив його ударом у скроню. Тіло гупнуло об землю — тихо, без крику.