Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Авжеж! Тепер картини Нане Папа хапають усі, і його нова, неповторна манера завоювала загальне визнання, але не тому, що люди справді почали розуміти його мистецтво, а просто тому, що критика привернула до його полотен увагу тупоголових багатіїв, завсідників малярських виставок.

Критика? Та годі, хіба в ній суть? Критерій такого критика — у нього в штанах. І критик, котрому Канделора в розпачі кинула в обличчя, що несправедливо, аби такий художник як Нане Папа вмирав з голоду, — критик цей (один із найвідоміших) своєю грунтовною статтею вирішив долю неповторного мистецтва Нане Папа, привернувши до нього увагу багатих бовдурів. Але він, цей критик, згодом побажав, щоб його послугу не те щоб оплатила, а… в чарівний спосіб винагородила вдячна Канделора. І Канделора, сп’яніла від перемоги, яка уявлялась їй бозна-якою значною, несподівано виявилась вельми щедрою на вдячність — і не тільки щодо цього критика, а й до всіх найзахопленіших шанувальників нового мистецтва її чоловіка: багатьом, а надто баронові Кіко, який — так-так! — навіть поселив їх на власній віллі, аби мати честь надати притулок жерцю мистецтва й обранцеві слави… І яке поводження! Які подарунки! Які бенкети!..

Але що вдієш, коли бідолашна Канделора не бачила в цьому нічого лихого!

Її просто лякали злидні. Втім, вона це завжди заперечувала, мовляв, злидні її не так лякали, як обурювали, бо вони не просто нестатки та постійне приниження, а жахлива несправедливість, якщо говорити про його талант. І вона поклала собі помститися за цю несправедливість. Як? А ось як: вілла, автомобіль, яхта, золото, коштовні прикраси, розваги, щодня нові туалети, святкування… І дуже сердилася на чоловіка, що він анітрохи не змінився, залишивсь таким, як і раніше, — ані сумним, ані веселим, і далі байдужим до всього, крім свого малярства, і мав лише одне бажання — з головою поринути в мистецтво, ніби в такий спосіб міг відгородитися від благенького карнавалу, що панував довкруг.

А його слава — хіба це не частка того ж блазенського життя? Хіба її відділиш від коштовностей Лоретти, від розкошів, від усіх цих зальотників і оргій? Його слава невіддільна від його ганьби. Але що йому до того!

Всю свою життєву снагу він вкладає, віддає, витрачає на блаженство оживити аркуш паперу; він, митець, стає плоттю і кров’ю цього аркуша, здається, навіть мертвий холодний камінь оживає на його полотнах: — тільки це і має сенс і вартість в його очах.

Його ганьба? Його життя? Життя інших людей? Все це для Нане чуже, далеке, скороминуще. Чи ж варто на це зважати? Для нього існує лише його мистецтво, тільки його полотна, вони стають плоттю і світлом, виростаючи з його душевних мук.

Так йому вже судилося долею, іншого талану він собі не мислить. Яким далеким ввижається йому все довколишнє!

Таким же далеким від усього був він і цього ранку, коли сказав Лоретті, — о, не надаючи цьому серйозного значення. — що йому хотілося б мати біля себе вірну подругу в житті, яку не лякали б так злидні, лагідну й скромну, на грудях якої він міг би віднайти спокій, чиї страждання надихали б його на працю так само, як колись надихало невизнане його мистецтво.

Лоретта, звісно, знову накинулась на нього, мов розлючена кішка.

Але де ж це вона? Чом не поспішає з йодом, ватою і бинтом? Бідолашна, побігла вся в сльозах…

Тепер Лоретті хочеться бути коханою. Лоретта ображена його байдужістю і, либонь, саме тому прагне його кохання. Але то божевілля! Якби він її направду кохав, то неодмінно убив би. Йому потрібна ця байдужість, бо тільки вона допомагає зносити ганьбу, що її накликала на них Канделора. Позбутися цієї ганьби? Це неможливо — тепер ганьба живе в них самих, біля них і довкола — всюди! Лишається одне — вдавати, ніби нічого не сталося, і продовжувати: йому — писати картини, їй — розважатися, нині з Кіко, завтра — з кимось іншим, позавтра — і з Кіко, і з кимось іншим водночас, і головне — легко, безтурботно. Нічого не вдієш, діло житейське, пусте… Так чи інак — усе минає, не лишаючи сліду. А тим часом — смійся з усього почварного, приреченого на страждання, і хай воно собі нидіє у своїх почварних формах, аж доки розсиплеться на порох. Все на світі несе в собі прокляття й муку форми, фатальне усвідомлення того, що ти такий, як є, і не можеш бути інакшим. В тому то й полягає відкриття його мистецтва — він перший дав людям відчути цю муку й прокляття форми. Він добре знає, що кожен горбатий має покірно нести свій горб. А людські вчинки підвладні тому ж закону, що й форми. Вчиненого не можна вже ні виправити, ні змінити. І хай би як намагалася Канделора, їй уже ніколи не стати такою чистою, як у дитинстві. Втім, чистою Канделора, напевне, не була ніколи, навіть у дитинстві. Інакше б вона так не вчинила, інакше не купалася б у такій насолоді після всього.

Але звідки тоді в ній ця раптова болісна жадоба чистоти, звідки це прагнення жити з ним удвох спокійним, скромним і тихим життям? Звідки бажання бути з ним? Після всього, що сталося? Хіба може він тепер сприймати хоч щось у житті серйозно, без усмішки, не кажучи вже про кохання, її кохання, опоганене блазенською постаттю Кіко і його критика, і багатьох інших, які, ідилічно обнявшись, здавалося, скачуть довкола них з Канделорою у веселому хороводі!..

Ой, сонце геть запалило рану, кров запеклася, зап’ястя й рука вище рани спухли; жили напружились наче струни.

Зусиллям волі Нане Папа струшує з себе ці роздуми і йде до будинку. Він голосно гукає спершу біля сходів, потім уже з передпокою:

— Канделоро! Канделоро!

Голос його луною озивається по всіх кімнатах. Ніхто не відповідає. Він заходить до кімнати, що поруч студії, де стоїть його письмовий стіл, — і злякано сахається. У світлій, залитій сліпучим сонцем кімнаті просто на підлозі лежить Канделора; вона випростана на весь зріст, сукня її пом’ялася і задерлась, оголивши стегно. Він підбігає, піднімає їй голову. Боже, що вона наробила! Рот, підборіддя, шия, груди — все в якихось темно-жовтих плямах. Вона випила пляшечку йоду!

— Нічого! Нічого! — кричить він несамовито. — Канделоро моя, яку ж ти скоїла дурницю! Дівчинко моя… Але